Розділ 3. Відображення в очах

Було щось незбагненне в тому, як змінювалась зима. Сніг більше не хрустів під ногами, він розтавав у безшумній смиренності, як почуття, яким не судилося стати словами. Усе стало вологим, прохолодним, невиразним. Але Іві з кожним днем бачила усе ясніше. Точніше — відчувала. Бо деякі істини не приходять думками — вони осідають в серці, мов тінь після хмарного дня.

Його очі. Вона мріяла про них ночами, уявляючи, як одного разу вони зустрінуться — по-справжньому. Не випадково, не побіжно, не на мить. А глибоко. І він побачить її. Не зовнішність. Не дівчину з коридору. А її — з усіма недосконалостями, страхами, думками, які вона ховала в щоденнику.

Вона трималась за надію. Міцно. Наче та була єдиною ниткою, яка зв’язувала її зі світом. І одного дня ця надія ожила. Як раптова весна після довгої зими.

Це був звичайний день. Занадто звичайний, щоби передчувати щось важливе.

Вони випадково зустрілись на сходах. Вона поспішала на літературу, він — з фізкультури. Коли її книга випала з рук, і сторінки розлетілися, він зупинився. Схилився. Подав.

— Це твоє? — його голос був глухим, трохи хрипким. Чомусь — трошки втомленим.

Вона кивнула. Не змогла вимовити ані слова.

— У тебе гарна обкладинка, — він посміхнувся. — Ти сама зробила?

Іві не пам’ятала, що відповіла. Можливо, щось кивнула. Можливо, прошепотіла: «Так». Але цього було достатньо.

Бо це була розмова.

Погляд. Усмішка. Пряма, невимушена, така, що не давала сумнівів: він її помітив. І щось у ній йому сподобалося.

Того вечора вона не могла заснути. Вона прокручувала момент знову і знову, як кадр із улюбленого фільму. Їй хотілося вірити, що це знак. Що нарешті починається щось інше. Щось справжнє.

6 лютого

Його очі. Мені здалося, чи в них було щось знайоме? Тепле. Наче він бачив у мені більше, ніж просто дівчину зі зошитом. Може, я себе накручую. Але ця мить… я ще ніколи не почувалась такою живою.

Наступного дня вона прийшла до школи трохи раніше, хоча й не знала навіщо. Просто хотіла ще раз побачити його. І він був. Стояв біля вікна, дивився на подвір’я, ніби теж когось чекав. Вона пройшла повз — і він глянув. Ледь-ледь, але погляд затримався.

Іві вловила, як щось всередині змінилось. Стало легше. Надія, така довго мовчазна, нарешті заговорила.

З того дня їхні зустрічі стали частішими. Не домовленими. Випадковими — але такими, що повторювались із підозрілою регулярністю. Вона сідала в класі ближче до нього, а він більше не відводив очей. Їхні погляди зустрічались і затримувались трохи довше, ніж зазвичай.

Він кілька разів посміхнувся. Одного разу навіть привітався. Нехай коротко. Нехай тихо. Але для Іві це був всесвіт.

10 лютого

Я знаю, що не можна сприймати кожен погляд як знак. Але коли твоє серце роками було мовчазним — навіть один промінь світла стає цілим сонцем. І його очі — це моє сонце. Вони світять мені в найтемніші дні.

Але надія — підступна. Вона сліпить. Змушує бачити більше, ніж є. І часто — не помічати того, що болить.

Наступного тижня, під час великої перерви, вона побачила його в коридорі. Він стояв поруч із Джулією — дівчиною з паралелі, високою, з розкутою усмішкою й легкістю у кожному русі. Вони сміялись. Вона торкалась його руки. А він… не відштовхував. Не мовчав. Посміхався у відповідь.

Іві стояла далеко, але кожна секунда цієї сцени впивалась у її груди, мов лезо.

Їй стало холодно, хоча навколо було повно людей. Холодно й порожньо.

Вона не мала права ревнувати. Вони не були разом. Вони навіть не друзі. Але її надія, та тендітна квітка, яку вона вирощувала місяцями, раптом затремтіла.

Вона втекла до туалету. Сіла на холодну плитку. І вперше заплакала.

13 лютого

Може, я придумала все це. Може, його погляд нічого не значив. Може, я побачила у ньому те, чого там ніколи не було. Я так хотіла, щоб він бачив мене. А він дивиться на неї.

Але наступного дня він знову заговорив. Коротко. Запитав про зошит. Про літературу. Усміхнувся.

І її біль поступився новій хвилі надії. Їй знову здалося: він бачить.

Так тривало кілька днів. Вона балансувала між щастям і сумнівом.

Між очима, що дарували тепло, і мовчанням, що розривало серце.

Кульмінація настала, коли він залишився з нею після уроку. Випадково, чи навмисне — вона не знала.

— Ти часто читаєш? — запитав.

— Так, — її голос був тихим, але впевненим.

— Це помітно, — він усміхнувся. — У тебе в очах щось таке… глибоке. Як у людей, які бачать більше.

Це був комплімент. Можливо, єдиний, який вона колись від нього чула.

І він залишився з нею надовго.

18 лютого

Я не знаю, що це. Він то наближається, то зникає. То говорить — і мені здається, що ми на одній хвилі. То дивиться, ніби не знає мене. Але сьогодні він сказав, що я бачу більше. А може, це він нічого не бачить? Може, він і не розуміє, як сильно я вже втратилась у ньому.

А потім — усе обірвалося.

Вона знову побачила його з Джулією. Але цього разу — не просто поряд. Їхні руки були поруч. Ближче, ніж у друзів. Вона щось йому шепотіла. Він нахилився. Іві не чула слів. Але бачила очі. І в них було відображення — не її.

І тоді вона зрозуміла. Те, що так довго ігнорувала. Їхні розмови були вічливістю. Її очікування — ілюзією. Її мрії — вигадкою, якою вона жила, бо справжнє здавалося надто порожнім.

21 лютого

Я шукала себе в його очах. Думала, знайду там відображення — ніжне, непевне, але моє. А знайшла лише свою самотність. Ні, він не зробив нічого поганого. Він просто жив. А я — любила тінь. Власний відбиток на чужій душі.

Вона більше не чекала його погляду. Не приходила раніше. Не відкривала щоденник так часто. Усе, що було — залишилось у її спогадах. Але ця тиша вже не була очікуванням. Вона стала порятунком.