Розділ 2. Тиша між ними

Відтоді як вона впіймала його погляд, усе змінилося — принаймні, так їй здавалося. Ні, він не почав говорити з нею. Не чекав після уроків. Не шукав її очей у натовпі. Але Іві відчула, що щось зрушилося — як тиша перед бурею. Така тонка, що її можна було прийняти за звичайний подих. Але серце відгукнулося.

З того ранку вона чекала. Не свідомо — просто кожен день, коли йшла до школи, несла в собі відчуття: а раптом сьогодні? Раптом він зупиниться? Заговорить? Посміхнеться знову, як тоді? Тиша між ними вже не була просто відсутністю слів. Вона перетворилася на простір можливостей. У цій тиші народжувалися її мрії.

Щоранку вона прокидалася раніше. Довше обирала одяг. Не щоб вразити — ні. Щоб почуватися впевнено. Щоб бути собою, але трохи краще. Щоб не ховатися. Вона сиділа на тому ж місці в їдальні. Стояла на тому ж пероні, де він іноді чекав друзів. Вибирала ту саму доріжку до класу, якою йшов він.

Вони не говорили. Але вона почала помічати більше. Він любив сидіти біля вікна, навіть коли всі йшли в тінь. У нього завжди були навушники в рюкзаку, але він майже не слухав музику. Він частіше мовчав, ніж говорив, але коли щось казав — люди слухали. І сміялися.

І вона вловлювала кожен момент — кожен погляд, який здавався зверненим до неї, хоч могла бути помилкою. Кожну усмішку, яка, можливо, просто загальна. Вона ловила крихти й з них будувала свій всесвіт.

2 січня.

Сьогодні на перерві він пройшов повз мене. Не швидко, не повільно. Просто мимо. Але я побачила, як він глянув у мій бік. На долю секунди. Я дивилася у вікно, але боковим зором це точно побачила. Не вигадала. Я знаю це. У його погляді було щось інше. Не байдуже. Не випадкове. Просто… щось. Наче він впізнав. Або хотів щось сказати, але не сказав.

Вона почала будувати діалоги з ним у своїй уяві. У неї були цілі розмови — щирі, довгі, справжні. Вона уявляла, як випадково падає зошит — і він підіймає його. Як вона йде по коридору, і він каже: «Гарна у тебе сьогодні усмішка». Як він говорить: «Я завжди бачив тебе. Просто не знав, що сказати».

Ці розмови тримали її на плаву.

У реальності — тиша. Вона почала помічати, як дивно все відчувається. Він поруч — але так далеко. Сидить за сусіднім столом у бібліотеці — але навіть не повертає голову. Виходить із класу — і не затримує погляд. Навіть тоді, коли вона намагається не здаватися зацікавленою. Але це відчувається — вона зникає для нього. Наче її просто немає.

Але серце не вірило. Воно продовжувало чекати. Продовжувало вірити.

Вона почала слідкувати за ним не нав’язливо, а уважно. Вона знала, хто його друзі, коли у нього тренування, що він іноді ходить на пробіжку в суботу. Вона навіть дізналася, якого кольору в нього улюблений худі — темно-зелений, із потертостями на рукавах. Іві впізнавала його по кроках, по сміху, по руху плечей.

Але кожна дрібниця, яку вона дізнавалася, робила тишу між ними ще гучнішою. Бо вона — знала. А він — ні.

10 січня.

Мені здається, я починаю тонути у власних ілюзіях. Але зізнатися собі в цьому — означає визнати, що між нами нічого немає. А я не готова. Ще ні.

Інколи вона бачила, як він говорив з іншими дівчатами. Не часто, але говорив. Сміявся, кидав легкі жарти, іноді торкався рукою плеча — випадково, але ніжно. У неї від цих сцен щось стискалося в грудях. Вона казала собі: Він має право. Ви навіть не знайомі. Але це не допомагало. Ця тиша, яку вона берегла, яку вона вважала особливою — виявлялася порожньою.

Їй стало важко писати в щоденнику. Слова тонули у власній беззмістовності. Раніше кожна фраза була як молитва. Тепер — як крик, що повертається луною.

17 січня.

Я чекала. Дуже довго. І чим більше чекала — тим гучнішою ставала тиша. Вона більше не звучала, як надія. Вона звучала, як кінець. Але я все ще не відходжу від вікна. Я все ще приходжу вчасно, щоб просто побачити його спину. Це вже залежність. Мрія, яка переросла у потребу.

Одного дня він сів біля неї. В їдальні. Просто не було інших вільних місць. Він не сказав нічого — просто сидів і їв. Її руки тремтіли. Вона не піднімала очей. Не дихала. Її щоки пекли.

Але коли він підвівся — вона знову залишилася одна.

І тоді вона зрозуміла: тиша між ними не особлива. Вона просто — порожнеча. Однобічна. Вигадана.

Але визнати це — означало розбити себе.

19 січня.

Тиша між нами — не мова. Не знак. Це просто мовчання. І я та, хто давав цьому значення. Я вкладала в це серце. Він — ні. Але якщо зупинитись — серце зламається. Тому я пишу. Тому я мовчу. Тому я все ще чекаю.

Вона вже не знала, чи це справжнє почуття, чи просто звичка до фантазії. Але одне знала точно — вона вже не та, що колись. Вона стала глибшою. Сумнішою. Але й сильнішою. Її любов була мовчазною, але вона навчила її бачити більше, відчувати глибше, жити з надією — навіть у темряві.

І тиша між ними — тепер уже не просто відстань. Це — її історія. Яку він так і не почув