Розділ 1. Погляд

Шкільні коридори мали свою особливу магію. Вони дихали спогадами — щоденними, дрібними, але такими важливими для тих, хто по них ходив. Взимку ці коридори були сірими, але це не робило їх менш живими. У кожному класі щось відбувалося: хтось сміявся, хтось сварився, хтось, як Іві, просто мовчки спостерігав за всім, зберігаючи все у собі.

Іві була тиха не тому, що їй не було чого сказати. Просто вона не говорила, якщо не відчувала потреби. Її світ був у деталях — у гойданні гілки за вікном, у блиску снігу на підвіконні, у звуці олівця, що торкається паперу. Вона любила слухати, спостерігати, помічати те, що інші вважали дрібницями. Але головне, що вона помітила — це був він.

Майзел.

Ім'я звучало незвично. Можливо, вигадане, можливо, справжнє — та для неї воно було єдиним. Вперше вона побачила його на шкільній сцені. Не головний актор, не яскравий герой — він просто стояв з гітарою, очі трохи опущені, волосся прикривало частину обличчя. Він не прагнув оплесків, не ловив поглядів, але саме в цьому було щось справжнє. Він був спокійним центром хаосу, тією самою тишею перед бурею, яка лякає і приваблює водночас.

З того вечора Іві ніби прокинулася. Вона почала шукати його очима всюди — в їдальні, в черзі до автомату з кавою, у дзеркалах спортивної зали, де вони займалися на фізкультурі. Коли бачила його — у грудях розцвітав трепет, як весняна квітка, яка вирвалася з-під снігу. І щоразу, коли він просто проходив повз — серце калатало, а думки плутались, як лінії в розчарованому малюнку.

Вона не знала, як з ним говорити. Та й чи потрібно? Вистачало того, що він існує. Його присутність в її світі — це вже було більше, ніж вона могла просити. Вона почала вести щоденник — ні, не просто щоденник. Це був її другий світ. У ньому вона ділилася всім, чого не могла сказати вголос. Там він був не просто хлопцем. Там він був — метафора. Символ. Музика. Несказане слово.

17 грудня.

Він сьогодні посміхнувся. Не мені. Комусь з його класу. Але ця усмішка була така... як сонячне світло, яке зненацька потрапило на холодну шкільну плитку. Вона пробралася в мене глибоко. Я не могла не дивитись. Якби хтось побачив мої очі в цей момент — вони б зблиснули. Неначе я знайшла щось дуже цінне. Але це не моє. Це просто світло, що пролунало повз...

Її світ став обертатися навколо маленьких моментів. Він сидів за три парти попереду на загальношкільному уроці. Він заходив до бібліотеки у вівторок. Він одягав чорну худі з білими смугами на рукавах. Іві все запам'ятовувала. Не з нав'язливістю, а з трепетом. Бо кожен рух був для неї загадкою, кожен його погляд, навіть повз, здавався проривом у невидимий зв'язок.

Іноді вона уявляла, що він читає її щоденник. Не випадково — навмисно. Що він дізнається все і... не сміється. Навпаки — розуміє. І каже: «Я знав. Просто не наважувався заговорити». У цих фантазіях вони сиділи десь на шкільному даху, дивилися на місто, мовчали і все одно все знали один про одного. Він казав: "Я помічав тебе. Просто не відразу зрозумів, що ти — моя тиша в шумі."

А потім вона прокидалась — і світ знову був звичайним. Коридори, вчителі, контрольні, безглузді жарти однокласників. Але він все одно був у ній. У її нотатках. У її диханні. У її очікуванні.

Її подруги більше не говорили про нього. Вони знали — це щось особисте. Вони не розуміли, як можна так довго мовчати, так глибоко відчувати, але не робили висновків. Іві не потрібно було схвалення. Вона просто жила цією історією, яка писалася у неї всередині. І яка здавалася набагато реальнішою, ніж будь-яка інша.

Був один ранок, коли вона затрималася в класі після дзвінка. Випадково. Вона поправляла книги у шафці, коли хтось зайшов. Вона обернулася — і зустрілася з його поглядом. Прямо. Без бар'єрів. Його очі були трохи здивовані, але не відвернулися одразу. Момент — секунда, дві, три — а потім він посміхнувся. Ледь-ледь. І пішов.

Вона залишилася сама. Але ніби стала світлішою. Цей момент вона згадувала пізніше ще багато разів. Не з упевненістю — з сумнівом.

А може, він просто дивився в порожнечу за її спиною? А може, посмішка була не їй, а думці? Але щось у ній вірила — це був початок.

21 грудня.

Якби я могла заморозити одну мить, я б обрала саме цю. Погляд. Його. У мої очі. Я не знаю, що він там побачив. Але я побачила себе. Іншу. Сильнішу. Живішу.

З кожним днем усе більше накопичувалося несказаного. Вона боялася, що одного дня він просто зникне — випуск, нове життя, інше місто. Що вона залишиться тільки з цими словами на папері. Іноді їй хотілося щось зробити — залишити записку, малюнок, лист. Але страх паралізував. Вона не хотіла розбити цю ілюзію. Не хотіла втратити магію.

Він, напевно, й гадки не мав, що живе в її світі щодня. Що є хтось, хто любить його навіть у його мовчанні. Хто запам'ятовує його ходу, голос, звичку поправляти рукав.

Це не було кохання у звичному сенсі. Це була поезія. Іві жила в римах, які створювали його присутність. Вона вірила, що все не дарма. Що навіть мовчання між ними — теж розмова, тільки без слів.

І хай цей погляд був лише один.

Для неї — він був першим.

Для нього — просто ще одні очі серед сотень.

Але ці очі — горіли.