Рандеву

“Експериментальний зореліт “Король цикад” не виходить на зв’язок, нас відправили на другому прототипі дізнатися що трапилось. Ми вже тиждень в дорозі і незабаром дістанемося місця рандеву.
Мене звати Прокул Авріюс, я капітан “Крокуючого зорями”, фантастичного корабля, що став утіленням мрії людства про галактичні мандри. Направду, ніхто, окрім Контрольної групи та нашої команди не знає, на що дійсно здатен цей корабель... та ось лихо, тепер вже і я не певен що знаю про можливості (та мету) прототипних зорельотів. Тому вирішив писати щоденник: зашифрований, ізольований, доступний єдино за командним кодом, і виключно з власного сховища”.
Капітан присів на високий стілець коло дисплейної стіни, потер щоки, ще разок пробіг набраними строками і продовжив запис силою думки: “Перше, на чому варте зауважити — час шляху!.. Як вже казав, ми рухаємося довше тижня, водночас часові викривлювачі раз за разом переходять у статичний режим та збивають хронометри. Друге — швидкість. Суть така: після скоку викривлювачів, швидкість не задається в паралелі. Ми в розгублености.
Третє. В просторовій імітації несуттєві збої і є підозра на зв’язність, так, із тими самими викривлювачами, Ебьюрн Тіюс, наш технік, вважає, поле Їверта створює інтерференцію в оболонці обмежувача й та вже позначається на суміжних системах крізь тіньову комунікацію. Я властиво не розумію навіть теоретичної можебности цьому; дослід Ебьюрна скоро буде готовий, тоді докладу його к записові.
Четверте. Либонь найтаємничіше: пару днів тому бортовий навігатор доклав... що ми прибули. Відтоді його показники незмінні. Але фактично до зустрічі ще два дні, ми пройшли трохи далі дев’ятисот кілопарсеків. Ебьюрн пов’язує це розходження з Ївертовим полем, або зі струменевими схемами приломінеїв, специ Контролю загалом погоджуються і кажуть, ще випромінювачі хвилеріза могли десинхронізуватися, цей здогад ми перевірили: на атомарному рівні все ладно. Ебьюрн упевнений, в разі асинхронізації там, решітка б виявила це”.
Капітан призупинив запис, став проходжатися каютою, вирішуючи: згадувати особисті відчуття, чи вписувати спостереження команди, або зарано?.. Тоді сів та продовжив: “Одразу, звісно, ми зв’язалися із Контролем, надали звіти в деталізації. Відповіли нам за день, упокоїли, мовляв, системи функціонують в прогнозованому фронті, а розходження — це слідство прототиповости (!) які вже опрацьовуються всіма науковими та технічними відділками. Результати, інструкції надішлють незагайно. На жаль, жодних результатів ми не отримали і нам все прозоріше натякають, що “ми знали, куди пливемо”, чи тим вони не розписалися під своєю безпомічністю?..” — капітан зашарівся, підвівся, звільнив підкомір, засукав рукави, сів, спустив рукави, провів долонею по чолові, далі подумки надиктовував комп’ютерові: “Авжеж ми знали про теоретичні загрози, перекорятися не стану, перед польотом, в барі жартували про гіпотетичні, але ж я не мартишка, не лабораторній щур, я знаю цей корабель як свої п’ять пальців! Ми працювали над ним з повним рівнем доступу без сорому десять років! Цілий рік підготовки — ідеальний відклик за всіма стрес-тестами, плянові пуски минули як намаслені, жодної помилки в передпольотному тестуванні навіть по незначнім програмам. І це експериментальний модель... Я не вмів второпати одного: чому “Король цикад” застопорився? Адже його модель виконав значно більше випробовувань, там до запуску все було перфектно, втім, як і в нас. Може справа у людському факторі... але ж капітан “Короля” Лівіюс Ґас конче досвідчений астронавт, визначний вчений, а кермовий Прохес Аркс ― один з найкращих, взяв максимум балів сумісности. Гадки не маю, що могло піти не туди. Авжеж, технології, з якими маємо справу, часом виходять за межі нашого розуміння, та все ж, на підготовку збулося більш як двадцять років! Невже ми настільки технічно неграмотні, що припускаємося якихось елементарних помилок?!” — капітан відкинувся на вузьку спинку, схрестив руки на грудях, зараз він хотів сказати найголовніше: “Спілкування із Контролем щодо всіх цих проблем промило мені очі, стало видно, тут ведеться подвійна гра. Вони використовують нас щоб досягти чогось свого в місці зустрічі. Можливо зв’язок з першим кораблем і не перебився, можливо їм наспівали іншу пісню, а нас послали... не знаю, на зіткнення? Вибух видався б грандіозній. Але чому ми маємо ставати невільними камікадзе? Якщо нашій планеті загрожує дещо і лише така приголомшлива деформація здатна цьому запобігти, чому не сказати прямо? Їм не відомі значення слів “героїзм”, “самовідданість”, “самопожертва”? А коли вони не сказали, то може це просто експеримент, в якому наше життя, до жалю, невід’ємна змінна? Позаяк керувати системою здатен виключно чоловік в напівсні. Я кажу про це тому, що в майбутньому, той, хто прочитає це повідомлення, напевно буде володіти досконалішими технологіями і зрозуміє мої хвилювання. Так чи ні, не вірю, що Контроль здатен на таку нелюдяність, на таку звірячість.
Хоч я і впевнений у подвійній грі, сподіваюсь, мої підозри загострилися через неполадки просторової імітації”.
Прокул спробував розслабитися, витяг ноги, поклав руки на підлокітники, глибоко вдихнув, подивився на себе зі сторони, на тираду, вона ввижалася йому дещо емоційною, але і одну кому міняти не хотілося, урешті, можливо, ніхто це й не прочитає. Він дописував: “Вчора мав бесіду з Огінтом Мідом з Контролю, це була приватна розмова, ми теревенили годину, не менше, я випробував всі психологічні викрути, закинув всі гачки, розставив всі тенета щоб вловити його на лжі, вивудити факти, вивести щокатого на чисту воду, але нічого. Після бесіди зустрівся із нашим психологом Квінтом Агероном, аналізував із ним Міда. Квінт підвів: розгубленість, хвилювання, страх, і, так, Мід щось приховує. Та це я й сам знав. Авжеж вони щось приховують, а ми, схоже, піддослідні пацюки. Очевидне одне: значущість польоту неоціненна. Для них”.
Прокул піднявся, гнів розпалявся у ньому, але різких виразів та переходу на особистості слід уникати навіть в остільки інтимній записці самому собі. Він ходив вздовж стіни, прикрашеної клясичними галопанелямі, фотонним обрамленням і ельхорямі, низом струменіли лаї, а верх прикрашали різьблені преломітелі: майстерно повторюють текстуру білого мармуру. Розмірковував Прокул не тільки над наступними словами записки, але й про ситуацію взагалі. На консоль у срібній витонченій рамці в кутові безперестанку надходили повідомлення, автовідповідач складував їх в чергу і сповіщав о зайнятости капітана. Прокул спинився коло дальньої стіни, сперся на неї та диктував комп’ютерові звідти: “Я не буду тішити їх феєрверком — стовідсотково. За день... ні, певно в них був такий розрахунок, за два дні, тобто просто сьогодні накажу гальмувати.
Так, запізнення візьме під удар екіпаж “Короля цикад”, хто знає, що в них сталося, але як можу я ризикувати обома командами? Якщо таке рішення виявиться фатальним, цей щоденник виключить принаймні одну невірну відповідь з вашої задачі, капітане”. Він відштовхнувся од стіни, став ходити, гадаючи, що додати до запису, але хвилювання підступало наче приплив, гнаний ідеєю-фікс — Контроль задумав погубити їх всіх. “Зволікання на загибель”, цю думку Прокул не усвідомлював, але відчував, вона гарячила його до дриґоти, до холодного, спітнілого дрижання, а перед всерединним зором розсіювався серпанок розгублености і проступало те саме рішення, єдино важливе зараз, єдино потрібне, рятівне, може навіть доленосне для всього сектору... всій галактики. Бо ніхто не знав напевно: що станеться, зіштовхнися дві маси кораблів класу “Сомнамбула”. Як в давности боялися вибуху атомної бомби (і усе-таки встромили пальці в розетку), остерігаючись ланцюгової реакції, так і нині, цілковитим безумством було б випробувати щось подібне в галактичних маштабах.
Прокул Авріюс вже увійшов до історії, вона пишеться цими днями: капітан ризикує стати ворогом людства, прозорливо прониклим в зловісні пляни Контролю та виконавши ці пляни; або розсудливим героєм, що не підкорився злу, який діє всупереч злу, наперекір Контролеві. Капітан увесь час поправляв одяг, чіпав застібки, торкався шиї, ламав пальці, то заводив руки за спину, то совав їх до кишень, то тримався за пояс. А що коли Прокул загальмує корабель, запізниться на зустріч, не встигне помогти “Королю”, загинуть люди, і наприкінці виявиться, що Контроль нічого не затівав? Як тоді Прокул роз'яснить свої підозри, своє “єдино вірне рішення”? Що коли це все лишень вибрики уяви?
Повідомлення все приходили на консоль, а Прокул крокував у стіни, судомно вишукував по темним кутам розуму “за” та “проти”, натикався на саму лише непевність. Стільки років він працював над цим кораблем, жив на орбітальній станції, спав щонайбільше три години на добу; безпотребно, самохіть вивчав схеми, вникав у формули і принципи систем, знати які йому не було необхідности. Йому навіть снилося, що він прокидається, йде на розбір функцій чергового кластеру сполучення двигуна, бере нуоскоп, замірює переливчасту ступінь квазісомних часток в обмежувачі, ось вона досягає оптимуму, обмежувач деполяризується, простір звивається і... переливається, чутно глухий удар: увімкнулися бар’єри головного ізолятора, розмірений шум і потріскування, чийсь голос, ні, голоси, хтось говорить незрозумілою мовою... ах, це ж людська мова! Як же він звик до мови машин. Невже тепер Прокул може оступитися? Всіх підвести? А хіба Контроль не оступився, хіба не відрікся від здорового глузду, добра, високих ідей, пославши на зіткнення два кораблі?! Та чи це так або все це тільки непевні здогади, міражне переплетіння над розпеченим розумом? Прокул не знав, як перевірити, як дізнатися що на них чекає; волосся спадало на очі, заважало, торкалося чола, скронь, вух, він все укладав ці непокірні пасма та прибирав. Автовідповідач складував повідомлення по міткам важливости, контур мигтів то зеленим, то жовтим, то червоним. Капітан вирішував задачу, яка визначить не лише опис його ім’я в історії, але й існування людства взагалі. Або так йому здавалося. Нестерпно подумати про помилку. Неможливо припуститися помилки. Та Контроль її вже допустив, не треба було посилати кораблі на зіткнення! А якщо вони і не посилали? А якщо Прокул намарно підозрює їх?
Контур консолі блимав виключно червоним. Капітан кусав губи, сіпав мочку вуха, тер шию, чесав потилицю і ходив, ходив... ходив. Часом його груди здіймалися від тяжезного зітхання, наче він носив чавунні гирі — по одній на плечі.
Якщо Прокул нічого не вчинить, нікому не викаже своїх підозр, видалить щоденник, рух продовжиться, щось станеться, в очах інших він буде невинний, але ж це самообман!
Капітан посміхався, він розумів, компроміси із сумлінням неможливі, це явисько непохитне, принципове, послідовне, а обманути себе, значить збутися здорового глузду, добра і високих ідей, відповідно: пожати руку Контролеві, успільнитися із ними. Ні, неприпустимо. Та може все не так страшно, може Прокул помиляється, немає ніякої змови, ніхто не хоче їх убити в божевільному експерименті. А як це перевірити? Мабуть є спосіб, але часу нема, якщо гальмувати, то зараз, інакше катастрофи не оминути. Прокул пригадував бесіди з Контролем, з головами відділків, вченими, інженерами, намагався тепер викрити їхні брехні, перебирав їхні слова, розшаровував їхні вирази, аналізував міміку, навіть те хотілося йому пригадати, що відбувалося на тлі: снували люди (що в них у руках? куди дивилися? що казали? (прочитати по губах)), обстановка (чи не було паніки, приготувань), зображення терміналів (чи не виведені потайні графіки), шум (сирени, машини, тварини, погода, апаратура). Нещодавно капітан розмовляв із товстомордим Огінтієм, Квінт вивів, мов, той направду підозрілий, але навряд ця підозрілість сягала аж таких зловісних конспірологічних глибин... А може Квінт з ними? Квінт Агерон... схожий він на самогубця? На фанатика? На патріота? Сумнівно, корабельний психолог завжди тримав себе в руках; але останнім часом всі стали якісь нервові, і око в нього, начебто, тіпається, верхні три застібки вже днів зо три як не змикає, догани йому від Прокула за це не було, тільки раз чи два видно поглядів, але Квінт вирішив по-своєму.
Капітан підійшов до вугла, вперся головою в стіну, йому хотілося відпочити, не в кріслі, а де-небудь подалі звідси. “Я так втомився... чому не можна вести себе по-людськи? Чому Контроль не роз'яснив? Але як він міг пояснити, якщо це розкрило би огидну, кошмарну змову?! Може зараз...— він поглядів на підповіковий годинник,— коли вже запізно гальмувати, точніше, якщо зіткнення на траєкторії, ми не встигнемо спинитися, може зараз Контроль вийде з тіні, покаже правдиве лице, скине овечу шкуру... ну ж бо, Контроль, годі гратися, ти переміг... чи ні?” — Прокулові спала на думку дика ідея, як за допомогою критичного прискорення і різкого виводу кермового з напівсну, розгорнути хроносфери таким чином, щоб заводні промені просторового сікача повернули час навспак. Думка ця, напівпрозора, майже невагома, парила, переверталася, то губилася з виду, то виникала, і капітан не міг вловити сенсу, деталів. Та й всі давно знали, що переміщуватися в часі можна лише в майбутнє. Прокулові, звісно, хотілося повернутися в минуле, все змінити, виправити, але розуміння прописних істин теорії “Мандрів по часу” пригашувало запал, і, можливо, стримувало від безрозсудного вчинку. Відкинувши затію, він розвернувся, зробив пару кроків і тут трапилося дещо немислиме: простір здригнувся й абсолютно збляк. Імітація розсіювалася, ельхорі та лаї зникали, галопанелі згасали, інтер’єр каюти біднішав, спрощувалися інтерактивні корабельні системи. Повна зупинка “Крокуючого зорями”, ось що це означало.
Не вірячи власним очам, капітан підбіг до терміналу, першим повідомленням було текстове послання навігатора: “Повна зупинка. Точка рандеву. Зліва по борту “Король цикад”. Прокул навіщось узявся за рамку термінала, прочитав повідомлення ще раз, потім ще, бігав по літерам очима нічого не розуміючи.
Трохи згодом він вивів наказ через образний канал відзвітувати. Відповіддю йому було запрошення на кермову рубку. Він вибіг у коридор, кинувся до транспортера, зайшов в модуль і активував субрефракційний градієнт, тільки так (через відбивач) можна потрапити на рубку, коли корабель зупинений.
На рубці його зустрічала уся команда: десятеро чоловік, механік Ебьюрн з’явився слідом за капітаном, а кермовий Аронт оговтувався після напівсну у віддаленні, на своєму особливому місці, так дивно повільно кліпав, очі його змінювали колір, але Аронт нічого, окрім емінарій не бачив, він галюцинував. Зір та адекватність зазвичай повертається за дві години.
— Що. Відбувається,— кожного Прокул обміряв поглядом, наче бажаючи впевнитися: чи його це люди. Відповідав навігатор Кергіюс:
— Капітане... ми на місці, дивиться самі,— Кергіюс розвернувся до проекторів і вказав на потоки.— Дані автентичні, терміналі вирівняні, траєкторія правдива, корабельні системи актуалізуються, схема діагностики вже завершує третій прохід, жадної помилки...
— Годі, Кергіюсе, все це занадто дивно, щоби сприймати на віру потокові проектори, заглушити їх та підняти ставні.
Оператор Апій вимкнув проектори та головне освітлення: стемніло, потихшало, хтось, мабуть Ебьюрн, переминався, його одяг шелестів, Апій зняв ластинову пов’язку з очей, дістав з внутрішньої кишені товсті, закриті з усіх боків чорні окуляри, надів їх. Звідусіль загуло, ставні підіймалися, однак, безшумно, повільно, і грандіозний космічний пейзаж спершу просочувався крізь щілини, ніби світло з-під дверів, затим постав в усій красі, з мерехтливим зоряним скупченням над рукавом галактики, величезною планетою поблизу, п’ятьма супутниками на іншому боці. Рубка освітлилася космічним світлом. Прокул примружився на мить, підійшов до панорамного ілюмінатора — це колосальна конструкція вісімдесяти метрів заввишки: огинає рубку з трьох боків. Хтось посміхався, хтось лишав серйозність, капітан ж подивовувався. Дійсно, найменше в десяти кілометрах по лівому борту стояв “Король цикад”. Встати ближче не дозволяють корпусні поля.
Один за іншим члени команди підходили до ілюмінатора, вставали за капітаном, не наближались, побоювалися чи то порушити хід його бентежних думок, чи то сполохати дійсну реальність. Аронт ж спостерігав за емінаріями, у нього тисяча очей, а в них по одному, але їх тисячі, і вони стежать за ним.
— Ебьюрне, що скажеш про хроносфери? — капітан запитав механіка не обертаючись.
— Ідентичність, капітане,— він не знав що додати, бо так воно й було.
— Певен?
— На всі сто.
Прокул ледве чутно повторював: “Ідентичність... Ідентичність”, не відриваючи погляду од “Короля цикад”. Тоді вступив відповідальний за системи корабля Лой:
— Капітане, образні канали “Короля цикад” синхронізувалися, як і допомічні, щойно ми підійшли.
— Значить можемо спитатися як в них справи...— Прокул заклав руки за спину і качавсь з п’яти на носок.
Хтілося звітувати і Трію, він ― сивоволосий імітер з грубим голосом, що стежить за просторовою імітацією: “Капітане, імітацію вимкнено в унісон”. Але Прокул не відповів. Подалі стояв агроматор Стіх, діло якого на кораблі: вилагоджувати ходові призми в потоках, для цього к його виснаженим рукам під’єднувалися дротові передавачі з особливого матеріялу, інверсійний ізолятор в дротах стримував потоки передавача. Так, технологія примітивна, випробовує фізичні сили людини, але кращої поки що немає. Стіх звернувся до капітана якимось винуватим голосом, але з ноткою впевненості, тому, що зробив усе можливе: “Підпорядкування призм не порушувалося, протокол витримано”. Прокул встав на всю стопу, без поспіху випрямив руки, сказав:
— Де Зервій?
З-за правого плеча капітана почувся приглушений голос Зервія, спостерігача на “Крокуючому”, він казав: “Я тут”.
— Висловися.
— Капітане, поза сумнівом...
— Зрозуміло, ви впевнені що так воно й є, хоча до рандеву ще зранку лишалося більше двохсот п’ятдесяти кілопарсеків, ми тут.
Всі мовчали. Прокул невідривно дивився на “Короля цикад”. Бортер Цезон, оберігає зовнішню оболонку корабля від інтерференцій і деяких екзотичних викривлень, неминучих на такій швидкості, точніше, при такому способі руху, шаркнув, підійшов на крок, відривчасто сказав: “Капітане... я би напевно помітив. Порушення ходу... але...” — Прокул здійняв руку, бортер замовк, стис губи так, що їх поколювала не надто доглянута борода.
— Кергіюсе, які наші координати і що се за зірка.
Навігатор компенсував вектори, щоб вказати точку через двісті п’ятдесят кілопарсеків, затим візуалізував мапу для всіх з поточною позицією, сказав:
— Пряма лінія вісімсот мільярдів одиниць, на вісі шістдесят сорок дві цілі. Це зірка Антавр, голубий гігант, в системі дванадцять планетів, ми коло одинадцятої — Дірон Одинадцятий, має п’ять супутників: Крок Перший, Айр Два, Хевс Три...
— Достатньо.
Тиша згущувалася, як і напруга, Квінт наважився закликати до раціонального, стати голосом розуму: “Капітане, попри...своєрідність положення, інструкції цілком ясні”. Голос його не розлетівся, але розплився по мостикові, загубився на тому боці, у ілюмінаторів. Аронт же, було задрімав, очуняв, і з ним тисячі емінарій, прокинувся кермовий невдоволено, однак, пам'ятаючи про обов'язок неспання, став розкривати сотні своїх очей.
Прокул повернувся, замружено, чи то з-за темряви, чи то підозрілости поглядів на Квінта.
— Квінте, як гадаєш, Контроль — написав інструкції, а чи знав що на нас тут чекає?
Прокулу не сподобалося тикання його носом в інструкції, так він розтлумачив нагадування психолога, але і бажав дотнути того Контролем, щоби на удачу проявити щось зрадницьке. Ще це питання давало усім зрозуміти: хоч які інструкції елегантні, тут — вдалі від Землі, остатнє слово належатиме команді, капітанові.
— Капітане, та хіба ми не знали, ну, не підозрювали, що добром не обійдеться...
— Контроль, Квінте, Контроль знав?
Подорож кораблями клясу “Сомнамбула” черевата психічними відхилами навіть у найстійкіших, тому судовий лікар мав виключне право відсторонити (ізолювати) будь-кого, якщо міг взаємодіяти через інтерфейс корабля із зони “адекватности”. І зараз Квінт розмірковував над поведінкою капітана, над його мімікою, жестикулюванням, тоном голосу, словами... “Що це?.. Просто перенапруга, втома, або раптове прибуття на місце рандеву розладило психіку Прокула і він тепер боїться психолога, що той оголосить його нездатним до кермування?”
— У Контролю, капітане, були всі підстави знати це. Ми ж бо не могли охопити всього на обрієві.
Квінтові пекло доказати: “А ви що, не довіряєте Контролеві?” — та вбачивши в цьому випад недоречний для настільки стресової ситуації, надзвичайним зусиллям волі стримався.
— Так, Квінте, в тому й справа, що за всіма приготуваннями, в цій метушні, ми легко могли пропустити дещо важливе... дерев’яне, метрів десяти заввишки, схоже на коня.
Вже договорюючи, Прокул усвідомив поспішність сказаного, що викривало істині його мотиви.
— Капітане, що саме вам здається підозрілим в діях чи бездіяльности Контролю?
Прокула упіймали за язика. Капітан не знав як відповісти, навіть в цій напівтьмі кожен міг бачити його збентеження, яке ясно проступало в різких рухах руками, мимовільних, змішаних дрібних кроках, напруженому обличчі, і в захопленому непотрібними роздумами погляді. Прокул підтяг рукави, узявся за великий палець і тут само сіпнув себе, завів руки за спину, та наперед сказав Кергіюс:
— Панове, все ж, найте подумаймо про “Короля”.
— Перед тим, як ми зв’яжемося із “Королем”, хочу щоби усі знали...
— Капітане, вибачте,— Ебьюрн, сиплим голосом перебив капітана, ступив вперед, вибачливо розвів руками.— Але ж всі знають, як політ на цих кораблях... ну... відбивається на душевній рівновазі. Розумієте? Вибачте.
Взяте Прокулом повітря на одкровення довелося видихнути з деяким розчаруванням щодо дисципліни команди. Квінт же подумав, що прямолінійний Ебьюрн говорив у невластивій йому співчутливій, тактовній манері. Апій узявся за мочку вуха, поглядів наліво, де стояв Цезон із руками в кишенях, й сказав:
— Що цікаво, капітане, ніяких стандартних сигналів “Король” не транслював, до відключення я устиг розпізнати лише один, але, здається, то просто хиба, перешкода.
Вступився Лой: “Що ти кажеш, які перешкоди можуть бути від “Сомнамбули”? — Квінт і раніше відмічав агресивність системника, а ось оператор здався психологу наляканим.
— Гаразд, не перешкода, артефакт, задоволений?
— Цезон, скажи, коливання поля відповідали на “артефакти”?
Суперечка Апія і Лоя розгорялася.
— Ти взагалі нормальний?! Як поле може реагувати на передавач?
— Нехай скаже бортер!
Цезон відказав байдуже: “Даруй, Лой, це неможливо”.
— Як неможливо? Це ж артефакт!
Від усього втомлений на вигляд і по голосові Стіх, говорив тихо, наче в нього від шуму розболілася голова, благаючи, щоби припинити балачки.
— Лой має рацію, артефакти можуть уводитися в поле, але тільки якщо точаться з Ет-джерела. Капітане, хоч в нас і дводенна фора, команді “Короля”...
Договорити йому не дав Апій, підвівши голос він сказав:
— Ха! Та Ет-джерела настільки екзотичні...
Незабаром кожен знайшов, хто за пазухою, хто в рукаві, хто в закапелках книжности, хто емоційности — трохи оливи, підлити на вогонь спору, в якому не горіло лише троє: досадний капітан, замислений психолог, жалюгідний кермовий.
Вичекавши, Прокул майже скрикнув: “Контроль послав нас сюди на смерть! Це кінець!” — свого роду кухва крижаної води: хвацьки гасить будь-яке полум’я і приводить до тями. Задимила тиша, але вуглі ще шипіли, теплилися. Зервій, обережно, ніби крокуючи поміж гострого каміння, сказав:
— Капітане... невже Аронт вам це розкрив?
Хтось обернувся на кермового, який безпомічно водив у повітрі руками.
— Ні, Зервію, але Аронт, безперечно, підтвердить цей... факт.
Терпіти більше Квінт не хотів.
— Капітане, знаєте що вам буде за таке звинувачення?
Коли мости попалено, оглядатися безглуздо, але шанс звести усе до жарту лишався, “Щоб вгамувати, нарешті, сю безсмислову супереку, припинити неприпустимий гармидер!” — так міг відповісти Прокул, а відказав так:
— А ви, Квінте, знаєте, що буває за посібництво зрадникам людства?
— Он воно як! Ви звинувачуєте і мене?! Гадаєте, я із Контролем проти людства накладаю?
— Це факт, Квінте! Не артефакт!
Знов заговорив Лой:
— Капітане, ми вже з’ясували, що артефакти через Ет-посилювачі можуть...
Апій не витримав, підійшов до Лоя, тикнув йому пальцем у груди, говорячи: “Стули вже пащеку, троглодитище!”
Цезон встав між ними, розбороняючи, казав: “Дівоньки, ви при тямі? Навіщо стояти на вухах, коли можна танцювати на руках! Йо-хо!”
Ебьюрн, тримаючись за живіт, дико реготав.
В собі Зервій погодився із Цезоном і закружляв у танці на руках, він дужий малий, але граційности не стачало.
Трій, вбравшися поважним віком, наче благородними одежами, і з гідним видом мудрого дипломата, піднесеною мовою звернувся (майже тремтячим голосом) із пієтетом до Прокула: “Капітане Прокул Авріюс, пане, ваше головування призвело нас до сього місця призначення і маю визнати, на таку міру вміле кермування не викарбувано навіть в підручниках Контролю,— багато хто понишк та заглядав до рота імітерові.— Позаяк випереджуючи очікування і плянування шляху на два дні, інакше мовлячи: на двісті п'ятдесят кілопарсеків, ми нині тут, в здоровому глузді і з доброю пам’яттю. Хотілося би виразити...” — але прислухалися недовго, слова Трія потонули в зростаючому шумі криків й сам він осікся, прокрутивши в голові сказане, подумав: “Нащо я надяг сорочку наперед задом?” — і одразу йому з-за плеча прилітає те саме питання од Кергіюса. Сконфужений Трій став рвати на собі волосся, а гранично розпалений Квінт взявся відсторонювати усіх, першим капітана, наказуючи якимось променистим законникам волокти кожного до ізолятору. Цезон, вгамувавши сміх, заспокоївшися, змахнув сльози і цілком серйозно, розчаровано сказав Квінтові: “Квінте, я був про тебе кращої думки”. Натанцювавшись (мабуть), Зервій знепритомнів. Лой, погрожуючи невидимим “артефактом” бігав за Апієм, той кричав не своїм голосом. Стіх повторював правила балансування ходових призм, він пам’ятав перші тридцять тактів назубок, потім повертався до п’ятого, забуваючи про попередні, затим до десятого і далі, доходячи до тридцятого, починав наново, але з кінця. Натомість Прокул тримався незворушно, стояв статуетно, здогади, підозри, передчуття, прогнози, коли хочете: збулися. У скам'янілій непохитності, металевій холодності цій прозирала приреченість в ореолі збайдужіння, безумовно тому, руці Прокула повисли неживими.
Але всі помилялися. Окрім Аронта. Кермовий прозрів, тисяча його очей закрилася, а відкрилися два інші — справжні. Аронт чудувався безумству, що коїлося на мостикові і бачив як бути: тихенько він підійшов до дальнього пульта, під’єднався до образного інтерфейсу, увів команду кермового з так званої “адекватности”, особливої зони перцепції, що підтверджувало його здібність взяти керування системою на себе. Тоді Аронт опустив ставні, увімкнув світло.
Ніхто не вмів второпати: хто у пульта? Прокул кричав, що це Контроль, Лой — що це Артефакт, Цезон не бажав бачити “такої мерзенности” та збурено, розлючено (але послідовно) ходив надовкола із закритими очима, а Трій пропонував викинути Аронта за борт, ідею підтримував Квінт: “Ізолювати його за борт!” — так він галасував. Та й так і було б, одначе, Аронт запустив базисний потік. Коли запускається базисний потік, корабель заморожує стан систем, механізми знеструмлюються, уся енергія пускається до петлі “Базису” — багатокутовий пелюстковий проектор, який насправді вимикає просторову імітацію.
На жаль, перспективна технологія, здатна провадити в найдальші кутки Всесвіту, погано підходила людині. Кермовий ризикував стати шизофреніком; тіло агроматора стоншувалося через користування дротовими передавачами; імітери, здогадувалися, що займаються ілюзорним ділом, ся чи потому затягалися під каток депресії; бортери не справлялися зі стресом через відповідальність, з ними діялося всяке; системники критично втрачали соціяльні навички; ластинова пов’язка викликала світлобоязнь у операторів, навіть в безмісячну ніч вони не могли вийти на вулицю без темних окулярів; спостерігачі вже за кілька рейсів чомусь захворювали на анатидаєтобію; у навігаторів порушувалося просторове мислення, їх сприйняття певним чином викривлялося; особистість механіків нерідко роздвоювалася, як вважалося, через асинхронні хвилі хроносфер. Але найбільше діставалося психологу і капітану. Перший не міг допомогти команді, тому що сучасній медицині такі розлади були не по силам, і ставав ізгоєм, ризикуючи при зупинці корабля, до повного вимкнення просторової імітації потрапити під гарячу руку. Другий рідко коли витримував більше двох-трьох рейсів, адже основи його посади і характеру: відповідальність, уважність, організованість, холоднокровність, рішучість, спотворювалися шизоїдним сум’яттям псевдовимкнення просторової імітації в авторитаризм, підозрілість, тиранію, безжальність, гнівість, і з кожним рейсом усе дужче, а значить ризик трагедії — жорстокого наказу, сходили. Особистості членів екіпажу змінювалися незворотно. Це одна з причин, чому команда “Сомнамбули” повинна бути нечисленною і несімейною. І зараз, коли просторову імітацію вимкнено, звинувачення на адресу Контролю хай і виглядають надуманими, проте легко пояснюються підсвідомими пошуками першопричини нещасть, ірраціонально ігноруючи, одначе, незалежну, несилувану волю, бо ж кожний визвався на рейс добровільно, без примусу.