Очікуй, і диво станеться

Аліна хворіла. Уже вдруге з початку цієї зими. Це не було несподіванкою. Вона й у дитинстві хворіла ангіною та різними грз-захворюваннями по кілька разів за зиму, а нині, коли уже й вік немолодий і вірусів стало більше, й поготів. Ось тільки … вона не може виконувати своє служіння.  Вона лежить на канапі, прислухаючись, як її тіло роздирають на сотні частинок – неймовірно ниють суглоби рук, ніг, болить поясниця. Ніс не дихає і доводиться хапати повітря ротом. Донат, розкішний кіт британської породи, блаженно дрімає на підвіконні, під яким встановлена опалювальна батарея. Аліна приречено спостерігає, як за вікном, на тлі неба кружляють у вирі зграї голубів. Ніколи не любила цих птахів: вони нахабні і розносять різну інфекцію. Але зараз голуби є єдиною забавкою, яку подарувала їй сумна дійсність. Завтра - Новий рік… Донат висовується головою з-під краю тюлі і обережно чвалає письмовим столом. На протилежному краю зупиняється і, втупившись бурштинового кольору очима у куток кімнати, довго не відводить погляд. Аліна втомлено закриває повіки. 

***

Ледь відчутний м'який дотик до руки заставив відкрити очі. 

– О, це ти? Привіт, я тебе впізнала…

– Ти мене чекала, чи не так?

– Ну звісно, – піднялася і сіла в постелі Аліна. – І довго…

– Довго? – розсміявся гість. – Ти серйозно? Два з половиною земних місяці – це довго?

– Якщо врахувати, що я тебе намалювала за дві з половиною години, то…

– То давай знайомитися, – перебив Алінину тираду гість. – Ти ж весь час запитувала, як мене звати. Отож, я Хлоя – наймолодша з херувимів.

– Хлоя? То ти дівчина? А я малювала юнака.

– На твоєму малюнку не видно, що це юнак – великі мигдалевидні очі, повненькі губки, хіба це не я? До того ж, херувими не мають статі.

– Певно ж, я б мала про це знати. То, як ти опинився тут? Мені здавалося, що херувими не спілкуються з людьми…

– Чому це?

– Ніде в священних книгах не описується, щоб херувими контактували зі смертними. До Діви Марії двічі приходив Архангел Гавриїл. І в інших випадках також …  ангели нижчого чину. 

– Але ж ти сподівалася і чекала… виглядала мене, стоячи в хорі… 

– Ну так, дуже, але це радше було contra spem spero. 

– Ну ось, виходить я даремно прийшов?

– Ні-ні, я дуже рада. Просто не можу повірити, що я… 

– Ні, не ти. Він, – гість доторкнувся пальцем губ, а потім показав у небо, – вирішує хто, коли і до кого приходить.

– Ну звісно, ну звісно… – Аліна витерла піт з чола. – Знаєш, це тупо: я стільки разів тебе кликала, а тепер виявилося, що зовсім не готова до цієї зустрічі.

– От і добре, отже, ми зімпровізуємо. Страшенно хотілося спробувати щось таке, бо нам там не дуже дозволяють експромт: багато обов'язків.

– А-а-а-а… – невизначено-тягучим звуком відреагувати  Аліна. Втім, швидко знайшлася і запитала: – А які твої обов'язки?

– Чи не дивно, що ти –  церковна хористка, про це запитуєш? От якраз піклуватися, щоб існували і розвивалися хори, пильнувати за тим, щоб звучав літургійний спів на славу Божу.

– Справді, – вдарила себе п’ятірнею по чолі Аліна. – можна було здогадатися. Вибач, затупила.

– Ну, це вам, людям, принагідне.

– Ти хотів сказати притаманне? – відруково відреагувала і винувато додала: – Вибач, це професійне.

– Зараз, секунду, – херувим закотив очі догори. – Слово “притаманний” означає властивий комусь або чомусь. Так, правильно треба було сказати “притаманне”. Збився в словнику.

Аліна замахала кистю руки у повітрі:

– А ти що, прямо так зі словника черпаєш слова? Дивовижно. 

Хлоя опустила очі, мовчала. 

– А ти, здається, не дуже чемний. – кахикнула у кулак Аліна.

– Вибач, зі мною таке трапляється, – винувато покивала Хлоя. – Тому нам й не можна…  з вами…. Дурне швидко переймається, ти ж знаєш.

Херувим спрямував погляд прямо в очі жінки і лагідно попросив:

– Але, ти ж не пожалієшся у молитві на мене? Будь ласка!

– Та ні, – посміхнулася Аліна. – не пожаліюся,  я не звикла. А, поза всім, ти так гарно просиш...

– Дякую. За це отримаєш несподіваний подарунок – новорічний, – таємничо мовив ангел.

– Звучить спокусливо…

– Закрий очі і довірся мені, – Аліна відчула на руці легкий теплий дотик.

***

– Кохана, ти ще довго? Нам пора їхати.

– Так-так, я ще секунду. Не забудь налити ялинці багато води.

– Добре, але ти поспіши, будь ласочка.

Задзвенів телефон. Чоловік  коротко поговорив.

– Наталко, вимітаємося, Василь уже чекає внизу.

– Сигналізацію і спостереження увімкнув? Опалення вимкнув

– Так. 

– Присісти в дорогу, – жінка взяла чоловіка за руку і посадила на канапу, сама присіла на бильце. За хвилину: – Все, з Богом, поїхали.

– З Богом… – замилувалася Аліна. Нараз спохватилась: – Це ж був мій син… Давай за ними…

– Нема куди поспішати. Їм до аеропорту ще дві години їхати. Гарно тут, ти не хочеш роздивитися на обстановку?

– Та, власне, дивлюся, що поміняли місцями канапу й камін, для чого було? – покрутилася навкруги власної осі Аліна. – Ух, неймовірне відчуття: ніби танцюєш, але при цьому ще й ноги не заважають… Слухай, а це не дуже гарно, що ми в чужій оселі без дозволу... – розхвилювалася Аліна.

– Та нас тут наче й немає, – безтурботно відповіла Хлоя.

– Так? Але в холодильник вже зовсім негарно заглядати, правда? – невинно запитала Аліна. – А ти не скажеш, про що вони думали, коли сиділи?

– Молилися про добру дорогу.

– Це добре, треба й мені помолитися, – спохватилась Аліна.

– Не треба, я ж уже знаю.

– Ти собі знай і виконуй свою роботу, а я завжди молюся до ангела охоронця, коли син в дорозі. – Аліна склала докупи долоні і почала промовляти: “Ангеле Божий….”

Херувим чемно чекав. Коли Аліна закінчила запропонував:

– Глянемо на головну ялинку біля Рокфеллер-центру?