Розділ сорок перший

–  Мамо! Мамо! – голосно вигукував хлопчик, бігаючи по будинку.

–  Я тут, Джордже, – обізвалася Мері, – що трапилося?

–  Нічого. Я просто шукав тебе…

–  Справді? А мені чомусь здається, що справа не тільки в цьому.

–  Ну…

–  Я вас слухаю, юначе.

–  Мамо, я хотів запитати, чи можна… Чи можна нам… Мені завести цуценя?

–  Цуценя?

–  Так. Коли я грався на вулиці, побачив маленького песика. Йому було дуже холодно і він жалібно скиглив.

–  Було холодно? Тобто ви, Джордже Гаррісе, вже принесли його додому?

–  Так… Я буду за ним пильнувати, і прибирати, і годувати, і… – мати жестом спинила сина.

–  Гаразд, Джордже, нехай живе у нас. Але за умови, що ти даси мені слово чоловіка, що дійсно будеш доглядати за ним самостійно. Адже кожна людина відповідальна за того, кого приручила. Домовились?

–  Авжеж! – хлопчисько підбіг до Мері і міцно обійняв її за ноги – через зріст вище він дістати не міг. – Дякую тобі, мамо! Ти – найкраща у світі! – Джордж відпустив маму і, глянувши догори на її обличчя, запитав: – Мамо, а чому мене назвали саме Джорджем?

Місіс Гарріс посміхнулася, присіла навколішки і промовила:

–  Коли твій батько дізнався про те, що ти скоро народишся, він подивився у мої очі і запитав: «Мері, в тебе є ідеї щодо імені?». На що я відповіла: «Ні, Вільяме». «Якщо у нас буде син – нехай його звуть Джордж», – промовив він. Я відповіла: «Гаразд. Але чому?». Тоді твій батько відповів: «Я маю борг перед одним хлопчиськом, якого так звали». І міцно поцілував мене.