Розділ тридцять сьомий

Сонячні промені яскраво освітлювали бруківку на Нешнл­-Глорі-­сквер, осліплюючи всіх присутніх. Того дня головна площа міста заповнилася повністю – на страту жорстокого вбивці, який наводив жах на населення більше року, прийшла майже половина мешканців. Окрім ката, судового виконавця, священника, інспектора Кроуела та містера Хаунда біля шибениці стояли Мері, Енн, Джеймс, Девід, власники «Гамбіту» – Генрі Фокс, Томас Джонс, Роберт Адамсон та Джон Волкотт, Френк Мартінс, усе сімейство Грінів, члени релігійної секти – Ден Чейз, Ревека Тодд, Норман Кларк та Джек Родрі, адміністратор «Прінцес­-оф­-зе-­найт» Генріх Девідсон з Керолайн, новий мер міста та інші глядачі з різних верств населення. Стояла там і Марта Кроуч із тепер єдиним сином Гері.

О десятій годині на сходинки ешафоту ступив той, заради кого все це і проводилося. Вільям мав піднесений настрій: сяяла посмішка, у очах – радість. Його розум та душа настільки сильно настраждалися за останній час, що він справді був радий, що його внутрішні мордування нарешті припиняться.

Піднявшись по сходах, містер Гарріс оглянув усіх присутніх, помітив Мері і кивнув головою. Дівчина відповіла взаємністю, посміхнулася, а потім дістала хустку, аби витерти сльози, що так і хлинули з очей. Вільям хотів спочатку помахати, та зап’ястки «прикрашали» кайданки, які не давали змогу це втілити.

–  Містере Вільяме Гаррісе, – розпочав судовий виконавець, – іменем держави і графства ви були засуджені до смертної кари через повішення. У ближчі хвилини вирок буде приведено у виконання. Чи є у вас останнє слово?

–  Звісно, – промовив засуджений, зробивши кілька кроків у напрямку натовпу, – я хочу дещо сказати. Багато з вас вважають мене чудовиськом – ви маєте рацію. Деякі вважають мене героєм – і ви теж частково праві. Я не буду філософствувати і гаяти час, а лише підсумую: світ не поділяється на чорне і біле. Усе на землі має колір попелу, який залишається після пожежі; кольору грозових хмар, з яких от­-от упаде злива; кольору шкіри вовка, який вгризається у тіло молоденького ягнятка, аби не померти з голоду. Це все. На мене зачекалися в пеклі. Якщо воно дійсно існує.

Після цього Вільям підійшов до шибениці. На голові з’явився чорний мішок. На шиї затягнувся зашморг. Містер Гарріс встиг зробити три глибоких вдихи і два видихи. Підлога під ногами зникла. Почувся хрускіт шийних хребців. Стало неможливо дихати. В очах почало темніти. Ноги й руки почали битися у конвульсіях. Кишечник та сечовий міхур рефлекторно спорожнялися.

Мері відвернулася. Девід розлютився. Ентоні був спокійним. Містер Хаунд не міг натішитися новим орденом і премією. Ревека відчула ейфорію, яка все ж не принесла їй задоволення, попри її очікування. Багато глядачів відчували полегшення і водночас гидливість. Через десять хвилин кат підійшов до страченого, перевірив пульс і дихання і, переконавшись у їх відсутності, зняв тіло із зашморгу. Все ж таки Вільям мав рацію – навіть після смерті гроші необхідні. Якби засуджений не мав такого статку і репутації – висів би ще години зо дві. А так лише кілька хвилин. Також ніхто не відміняв право поховання на кладовищі з почестями. Хоч містер Хаунд, родичі жертв і міс Тодд наполягали на зворотному.

Все ж таки поховали містера Вільяма Гарріса біля батька на міському цвинтарі з дотриманням усіх церемоній. На похороні були присутні лише Мері, яка не скидала з дня страти трауру, Джеймс та Девід з Енн. Ніхто більше не мав або часу, або бажання приходити, щоб попрощатися з покійним.

Епітафія свідчила: «Тут знаходяться останки вдячного сина, гарного друга і чутливого чоловіка, який хотів урятувати суспільство. Та, на жаль, суспільство цього не оцінило. Спочивай з миром, любий Вільяме!».

Після похорону Джеймс, Девід та Енн, не змовляючись, залишили Мері біля могили наодинці, відчуваючи, що вона цього потребує. Здавалося, жінка ладна простояти на цвинтарі увесь день і усю ніч, подумки спілкуючись з коханим, якби не одна людина. Ця людина легким поштовхом у животі чітко дала зрозуміти, що життя не закінчується і треба вже повертатися додому. З цією людиною, хоч і такою крихітною, місіс Гарріс ніяк не могла сперечатися. Тому Мері повільним кроком залишила кладовище. Тільки­-но вона переступила поріг цвинтаря, як з­-за важких сірих хмар визирнуло сонце, ковзнуло теплими променями по блідому, як смерть, обличчі молодої жінки, і від цього її уста нарешті тихо посміхнулися.