Розділ тридцять шостий

І от за день до страти Вільям відчув, що готовий. Він навіть трохи розгубився, але потім узяв себе до рук і проаналізував усе, що йому довелося відчувати та прожити протягом останніх двох тижнів. Тільки тепер містер Гарріс зрозумів, що найстрашніше вже позаду, адже очікування кари жахливіше за саму кару. Він зазирнув у свою душу і побачив там не просто порожнечу, а прірву, яка затягувала все, що було всередині. І тепер тільки стара з косою могла виправити це.

Ближче до вечора до Вільяма прийшов священник. За регламентом до його повноважень входило сповідання осіб, засуджених до страти, незалежно від релігії та світогляду приреченого. Побачивши священника, аристократ підвівся і, усміхнувшись, привітався:

–  Вітаю, отче!

–  Доброго вечора, сину мій.

–  Прийшли сповідати мене?

–  Це моя робота.

–  Розумію. Та є проблемка – я атеїст, ­– промовив Вільям, забувши, що ще тиждень тому він намагався домовитися з Богом.

–  Пусте. Аби очистити душу, не обов’язково вірити в Бога. Головне, щоб Він у тебе вірив.

–  Гарні слова. Що ж, тоді можете приступати. Я готовий.

–  Тоді почнімо. Залиште усі думки і повністю довірте мені свою душу, сину. І не переймайтеся – тайна сповіді залишиться зі мною навіки.

–  Не переймаюсь.

Вільям опустився на коліна, схилив голову і тихо промовив:

–  Отче мій, згрішив я.

–  У чому саме, сину мій?

– Я відчув себе Господом Богом. Його Десницею. Або ж Фемідою. Маат. Юстицією. Форсеті. Враховуючи мою неприналежність до віросповідання, то підходить будь-який варіант. Сенс від цього не змінюється – я поставив себе вище за правосуддя. Налаштував себе на те, що мені все дозволено. Що я кращий за тих, кого вбивав. Що я маю право вирішувати, кому жити, а кому – ні. Взяв на себе одночасно ролі інспектора, судді і ката. За це й поплатився. Точніше, відплачу завтра. Чи будете ви на страті, отче?

–  Звісно, сину мій. Та скажіть мені, чи розумієте ви, що вчиняли зло?

– Авжеж, отче! Я – чудовисько! Звір у людській подобі! Як там писали в газетах? «Пекельне створіння»? «Бісове дитя»? «Кровопивця»? Все це про мене. Я не відчував жалю до них, коли забирав їхні життя. Лише згодом, коли усвідомлював, що завдав болю іншим людям. Тоді я з’їдав себе зсередини. Це було дуже боляче. Нестерпно боляче. Та я йшов далі, адже відчував, що повинен це зробити. Повинен очистити суспільство від тих покидьків! Від тих виродків, яким і сам став. Ви розумієте це, отче?

–  Звичайно. Як людина я маю певні життєві принципи. У деяких аспектах вони схожі з вашими. Але все ж вважаю, що ніщо не може бути виправданням для вчинення злочину, навіть припинення іншого злочину. І як служитель церкви все ж повинен повідомити, що ваші діяння є гріхом, сину мій. До того ж доволі суворим. Незалежно від благородності мотивів.

–  Я усвідомлюю це.

–  Чи хочете ви, сину мій, аби Бог почув ваші молитви і відпустив гріхи?

–  Так.

–  Тоді помолимося, сину.

Вільям почав згадувати слова хоч якоїсь молитви. Та нічого не виходило. Тоді він просто подумки промовив: «Боже! Я дійсно помилився. Не повинен був убивати. І переховуватися. І брехати. І підставляти під слідство друзів. Я заслуговую на смерть. Можеш навіть не рятувати мою згнилу душу. Цього мені не потрібно. Прошу лиш одного – дозволь Мері народити здорову дитину і допоможи стати цій дитині справжньою людиною. Кращою за мене. Благаю!».

–  Амінь, – промовив священик.

–  Амінь, – повторив Вільям.

–  Що ж, сину мій, тепер ваша душа очищена.

Тієї ночі Вільям нарешті зміг виспатися. І снилася йому Мадонна з немовлям. Тільки обличчя у неї було іншим. На нього дивилася Мері.