Розділ тридцять п’ятий

Вирок судді Дрейка вирішено було виконати через чотирнадцять діб. Ці два тижні містер Гарріс провів у темній тісній камері з невеличким віконцем, через яке просочувалися сонячні промені, даючи змогу вкотре оглянути бранцю своє останнє помешкання: холодні кам’яні стіни, що вкрилися мохом і пліснявою від сирості, така ж холодна і брудна підлога, а ще стеля, яка гнітюче тиснула на свідомість.

Єдиний спосіб не бачити усе це – заплющити очі. Але й це Вільямові давалося важко, бо кожного разу, як він замружувався, мозок розмальовував темряву перед очима у кольорові барви, які, з’єднуючись воєдино, утворювали образи ешафоту, шибениці, ката, священника. Страх пронизував кожну клітину і змушував знову широко розплющити очі. Навіть сон не допомагав в’язню – у світі марень Вільяма переслідували ті самі образи, тільки ще більш реалістичні.

Спочатку Вільям був холоднокровним, навіть байдужим до своєї подальшої долі. Коли він здався до рук правосуддя, залишившись на місці вбивства Бенджамі на Лоуренса; коли він сидів на лавці підсудних, уважно слухаючи усі сторони судового провадження; коли його везли під конвоєм із зали суду до камери – увесь цей час містер Гарріс випромінював спокій та урівноваженість. Але в темній зимній камері він ніби вперше усвідомив – за якихось два тижні іскра його життя згасне назавжди. І повернути щось назад, виправити вже неможливо.

Перші дні після оголошення смертного вироку Вільям не міг переконати сам себе, що його дійсно стратять на очах сотень мешканців міста, з якими він щодня перетинався на вулицях. Містер Гарріс підсвідомо чекав, що от-от до камери зайде тюремний охоронець і повідомить, що ув’язнений може йти додому, до своєї Мері. Але до камери так ніхто і не заходив. Тоді Вільяма охопила лють, він почав звинувачувати всіх і все, що його засуджено до шибениці. «Якого біса мене мають взагалі стратити?! Я чітко пам’ятаю випадки у юриспруденції нашої країни чи навіть графства, коли люди, що вчинили найжахливіші вчинки, виходили сухими з води! Так, вони відбували покарання на каторзі, однак вони жили, переписувалися з рідними, бачили їх! Це несправедливо! Не може такого бути! Я теж маю право не бути страченим! О! Завтра ж подам апеляцію на рішення суду! Ось тоді побачимо, хто кого! Б’юся об заклад, що суддю підкупили, аби тільки відправити мене до ката! І за що?! За те, що я позбавив суспільство від чотирьох покидьків?!».

– Ось так ви мені віддячили, дурні?! Слимаки! Та ви ж нічим не кращі за тих, кому я перерізав горло!

Вільям ще кілька разів зривався на крик і проклинав усіх, кого тільки знав. Однак, врешті­-решт, опанувавши свій гнів, від якого закипала кров у жилах, в’язень несподівано навіть для себе самого почав спілкуватися з Богом. Кілька днів він тільки те й робив, що падав на коліна і всіляко намагався домовитися зі Всевишнім, аби тільки відтягнути момент страти.

– Нехай це буде не через тиждень, Господи! Благаю тебе! Хай це буде через рік! Ну добре, добре, це забагато! Може, пів року?! Ні?! Добре, місяць! Місяць – це оптимальний варіант! Більше не треба! Але зроби це, будь ласка! Я буду молитися тобі кожного дня! Чесно-­чесно! О! В мене з’явилася чудова ідея! Давай так: ти відміняєш моє покарання, а я на знак смирення піду в монастир і буду жити там до кінця днів!

Вільям знав, що відповіді не буде, але надіявся до останнього, що Бог таки почує його молитви. Але чуда не сталося – наступного дня до нього в камеру зайшов охоронець і повідомив, що страта відбудеться через п’ять днів, а за день до цього до нього прийде священник для сповіді.

Містер Гарріс більше ні на що не сподівався. Він якось раптом притих і решту днів думав про людей, яких любив: про свою кохану Мері, про дитину, яка має народитися, про Девіда, Джеймса, згадував батька та маму, різних друзів та знайомих. Йому нічого не хотілося, ні їсти, ні пити, ні спати. Він прагнув тільки одного – аби цей жах якомога швидше закінчився.