Розділ тридцять четвертий

–  Все одно його буде виправдано. Він, хоч і злочинець, та все ж зробив благу справу – ліквідував істоту, що занапастила кілька сотень життів та доль нещасних дівчат, – спокійно промовив Генріх, продовжуючи сортувати документацію покійного містера Лоуренса.

–  Що ти верзеш?! Містер Лоуренс надавав дівчатам шанс для заробітку, ховав їх під своїм дахом, годував та одягав. Від них вимагалося тільки розводити ширше ноги і не балакати зайвого. Та навіть це для тих дуреп виявилося важким тягарем. Вони ніколи не цінували того, що господар для них робив! – обурливо відповіла Ревека.

–  Хай так. Та нічого з цим уже не вдієш. Вважаю, що суд буде на боці моралі, а не закону. Хоча й маю певні вагання.

–  Ні! Я не дозволю, аби його відпустили! Він – звір! Його місце на шибениці! У зашморгу! Мене запрошено на суд. Я піду на нього та розповім усе про містера Лоуренса. Про справжнього містера Лоуренса. Про те, як він з вулиць збирав жебрачок і надавав їм притулок. Як він створював умови дівчатам з неповноцінних, неблагополучних родин та дитячих будинків, аби вони відчували тепло домашнього вогнища. Я не дозволю, аби про це забули і очорнили ім’я одного з найшляхетніших представників людства! – промовила повія. – Ти йдеш на суд, Генріху?

–  Ні. Не маю ані бажання, ані часу.

–  Як знаєш.

Наступного дня міс Ревека Тодд о пів на десяту зайшла до зали суду. Окрім неї в приміщенні знаходились лише кілька міщан, для яких відвідування судових засідань були певною розвагою. Дівчина влаштувалася на лавці для свідків і почала чекати. Якби хтось у цей момент зазирнув у її хворобливе бліде обличчя і сумні блакитні очі, то, певно, подумав би, що перед ним вдова. Тим більше, що з того дня Ревека одягалася виключно в чорне. Вона ніколи не була заміжньою, та саме зараз відчувала, ніби дійсно втратила досить близьку серцю людину. І готова була голими руками розірвати того, хто забрав її коханого.

О десятій годині в залі суду вже не було жодного вільного місця. Кільком чоловікам навіть довелося стояти, аби хоч щось побачити. Біля міс Тодд на лавці для свідків і очевидців розташувалися кілька клієнтів «Прінцес-оф-­зе-­найт», які були того злощасного вечора у закладі. Навпроти них сиділи представники обвинувачення: інспектор Кроуел, містер Хаунд та деякі родичі жертв злочинів, які знаходилися у приміщенні лише для того, аби не втратити можливість отримання спадку заможних небіжчиків. Біля них на лавці підсудних знаходився містер Гарріс у гордій самотності – від послуг адвоката Вільям відмовився, аргументуючи це тим, що його знань в юриспруденції вистачить, аби він все ж відповів по усій суворості закону.

Були присутні на суді і Мері, Енн, Джеймс, Девід та усі чотири засновники клубу «Гамбіт».

Тільки­-но суддя Дрейк разом зі секретарем місіс Фіш увійшли до зали, розпочалася звична процедура судового розгляду. Як завжди, першою виступила сторона обвинувачення. Інспектор Кроуел люб’язно пред’явив судді усі зібрані речові докази, протоколи оглядів, обшуків та покази свідків. Після цього почав детально описувати присутнім злочинні дії підсудного. Містер Гарріс уважно слухав, аби у разі чого виправити інспектора. Та інспектор вкотре проявив свій професіоналізм, не допустивши жодної похибки. Об одинадцятій Ентоні почав запрошувати свідків. Першою вийшла Ревека і одразу ж почала боготворити містера Лоуренса, як великомученика, якого обов’язково необхідно піднести до лику святих. І деякі аргументи справді мали ефект: суддя зробив кілька записів, а натовп глядачів кілька разів зойкав і зітхав. Тільки-­но міс Тодд завершила свій виступ, до слова було запрошено ще кілька свідків, які нічого нового суду не повідомили і лише підтверджували слова дівчини.

Заслухавши очевидців, інспектор Кроуел наголосив про те, що обвинувачений містер Гарріс, окрім вбивства містера Лоуренса також підозрюється у вбивствах містерів Мітчелла, Бермінгена та Вілкінсона. Оскільки речових доказів під час розслідування виявити не вдалося, Ентоні будував свій виступ на основі розкаяння Вільяма і власних здогадок, намагаючись з’єднати їх воєдино та логічно пояснити. Але треба віддати належне інспекторові: його професіоналізм зіграв значну роль і присутні на засіданні дійсно повірили у його слова, ніби власними очима бачили всі злодіяння підсудного. Завершивши виступ, Ентоні розташувався на лавці для обвинувачення. Містер Хаунд поплескав по плечу інспектора. Кроуел зробив вигляд, ніби зрадів цьому.

Перед тим, як залишити залу суду для прийняття рішення, суддя Дрейк надав слово містерові Гаррісу. Вільям підвівся і промовив:

–  Високоповажний пане суддя! Вельмишановні містере Хаунде та інспекторе Кроуеле! Шановні свідки, очевидці та інші присутні! Мене звуть Вільям Гарріс, син Семюеля Гарріса, який багатьом із вас відомий. Він зробив чимало хорошого, щоб наше місто процвітало. Я ж намагався зробити щось, аби хоч наблизитись до досягнень мого батька. І спочатку думав, що у мене виходило. Та це не так. Я вважав, що очищую суспільство від гидких істот, які лише заважають жити усім членам соціуму. І помилився. Вбиваючи підприємця містера Едварда Мітчелла, мера містера Фреда Бермінгена, лікаря Дункана Вілкінсона та власника борделю містера Бенджаміна Лоуренса, я був цілком певен, що вчиняю благородну справу. Усі вони були грішними людьми. Та зараз розумію, що я нічим не кращий. А, скоріш за все, навіть гірший. Та я чоловік і тому не виправдовуюся і не благаю потурань, наче боягуз. Більше того: наголошую на тому, що цілком заслуговую смерть! Адже я злочинець! Вбивця! Я, і лише я, заслужив справедливе покарання своїми діями! І певен, що отримаю його – не в моїй компетенції сумніватися у професіоналізмі високоповажного пана судді.