Розділ тридцять третій

Девіда звільнили з-­під арешту через п’ять діб після затримання. Та йому здалося, що він провів років десять у в’язниці. Повернувшись до порожнього будинку, містер Томпсон одразу ж вирушив до ванної кімнати, аби привести себе до ладу. Зараз він був схожий на безхатька.

Через деякий час Девід знову мав вигляд харизматичного чоловіка­-аристократа. І хоч містер Томпсон не мав шляхетного походження, його можна було вважати представником міської інтелігенції та дворянства, адже він заробив собі статок і повагу вершків суспільства лише наполегливою працею, з невеликою долею таланту і удачі.

Тільки­-но Девід зручно влаштувався у кріслі, узявши до рук свіже видання «Морнінг-­івентс», як почувся стукіт у двері. Він неохоче підвівся, поклав газету на стіл і рушив до дверей. Відчинивши їх, власник будинку збентежився, коли побачив, хто саме завітав до нього, та, посміхнувшись, промовив:

–  Вітаю, міс Олбані!

–  Містере Томпсоне! – вигукнула Енн, міцно обійнявши Девіда. – Я така щаслива, що вас відпустили додому.

–  А я який щасливий! Прошу до будинку.

–  Дякую, та я лише на хвильку.

–  Я наполягаю, міс Олбані. Ця будівля не бачила дівчини вже цілу вічність. І, гадаю, не побачить ще стільки ж. Тож не відмовляйтесь, благаю. Вип’ємо кави та поспілкуємося. Не більше, даю слово.

–  Гаразд, але тільки кави, – посміхнулась Енн.

Увійшовши, дівчина одразу зрозуміла, що Девід не жартував, коли казав про тривалу відсутність у будинку жінки. Маєток, хоч і був доволі непоганим, та назвати його затишним язик не повертався. Енн тяжко зітхнула і промовила:

–  Тут дійсно не вистачає жіночої уваги. Ви не одружені, містере Томпсоне?

–  Був одружений.

–  Розлучились?

–  Ні. Я вдівець.

–  Вибачте… Я… Я не знала… Я не хотіла… – дівчина відчула себе ніяково і їй закортіло втекти з будинку.

–  Не беріть у голову, міс Олбані. Це було давно. Життя продовжується – і це найголовніше. Але на усвідомлення цього я витратив занадто багато часу.

–  Головне, що ви це все-­таки зрозуміли. Не переймайтеся, містере Томпсоне.

–  Все гаразд… – промовив Девід і через кілька секунд додав: – Дякую вам, міс Олбані.

–  За що?

–  За те, що приходили до відділку на побачення зі мною. За те, що прийшли сьогодні. За наші розмови. За вашу щирість.

–  Пусте, містере Томпсоне. Не беріть у голову. Я лише роблю те, що вважаю за потрібне.

–  І все ж таки, чи можу я чимось віддячити вам?

–  Ні… Хоча, – промовила дівчина, трохи поміркувавши, – є одна річ.

–  Що ж це?

–  Ви дозволите мені навести лад у вашій оселі.

–  А чим вона вам не догодила?

–  Тут похмуро і незатишно.

–  А ви зможете це виправити?

–  Звичайно.

– Це чудово, бо я якраз думав про те, щоб запросити дизайнера, аби виправити те, що зробив з будинком час.

– Думаю, не потрібно. Ці дизайнери можуть лише базікати і викачувати гроші з багатіїв. Не більше того.

–  Що ж, якщо так, то у вас, міс Облані, повний карт­-бланш. Купуйте все, що вважатимете за потрібне.

–  І ви так просто довірили мені ваші гроші?

–  Якби була можливість, я б довірив вам своє життя.

Енн зустрілася з поглядом Девіда. Кілька хвилин вони просто стояли і дивилися одне одному в очі. Нарешті містер Томпсон все ж відвів погляд і рушив до кухні, аби приготувати каву. Та міс Олбані спинила його на півшляху. Дівчина підбігла до нього, взяла за плече, розвернула до себе обличчям і поцілувала. Девід спочатку розгубився, але зібрався з думками і обійняв дівчину за талію. Енн поклала руки на його мужні плечі.

Того вечора Енн повернулася до будинку Гаррісів у чудовому настрої. Мері запитала у подружки, де вона була цілий день і, почувши ім’я «Девід», спинила жестом покоївку, показуючи, що все зрозуміла і не бажає вникати у подробиці. Після цього Мері піднялася до спальні, залишивши подругу наодинці з власними думками, які майже всю ніч не давали змоги їй заснути. Та Енн була лише рада цьому, адже її думки заполонив Девід. Для неї він був еталоном справжнього чоловіка – сміливий, рішучий, розумний, чесний, харизматичний. «Йому просто не дуже щастило у житті, – міркувала Енн, – та це нічого. Головне, що він джентльмен від голови до п’ят. Він готовий на все задля своїх близьких і друзів. Він готовий пожертвувати собою заради них. Навіть якщо вони цього не заслуговують. Він – справжній Ісус Христос нашого часу. Девід – святий. Янгол, не інакше… Боже, що я таке кажу?! Я закохалася! І це чудово!».

А коли міс Олбані нарешті вдалося зануритися в сон, їй все одно снився Девід. І чомусь уже заручений. До того ж, з нею.