Розділ двадцять дев’ятий

Вперше за весь період проведення очищення у Вільяма затремтіли руки. Можливо, від того, що він вже почав відчувати на шиї зашморг. Можливо, через те, що боявся схибити. Можливо, просто надто сильно напружив м’язи. Він не знав справжньої причини. Та й не хотів знати.

Мері застала його у спальні у повному розпачі. Вільям сидів на краю ліжка з таким сумним обличчям, що обличчя засудженого до смертної кари було б життєрадіснішим. Підійшовши, дівчина опустилась перед ним навколішки і тихо промовила:

–  Вільяме, коханий, що трапилося? Тобі зле? Обличчя дуже бліде.

–  Ні. Все гаразд, люба. Не переймайся. Просто замислився.

–  Про що?

–  Про суспільство. Про його вади. Про людей, які його наповнюють. Про бруд, який вони розносять по всьому світу. Про мораль і закон.

–  Коханий, ти занадто багато думаєш. Особливо для недільного вечора.

–  Ти маєш рацію, люба. Як завжди, – промовив Вільям, поцілувавши дружину в чоло, – мене чекають справи. Я вийду на кілька годин. Неодмінно повернуся до опівночі. Хочу перевірити готель «Емпайр». Тим більше, що співвласники мало не благали мене, аби я провів ретельну ревізію. Занадто багато останнім часом невдоволених клієнтів залишають моїх приятелів, та і мене заразом, без прибутку. Тож можеш не хвилюватися. Гаразд?

–  Звісно, любий. Щасти, – промовила Мері, поцілувавши чоловіка.

–  Згодом повернуся, – промовив Вільям, цілуючи дружину, наче востаннє. Зрештою, він був певен, що саме цей раз був дійсно останнім.

Вийшовши з дому, містер Гарріс подумки розпрощався з будівлею, яка все життя була для нього і його родини домівкою. Подумки обійняв Мері, потиснув руку Джеймсові, поцілував ручку Енн. Він був готовий. Його вже нічого не тримало на землі. Вільям був готовий прямо зараз провалитися в пекло. Та зараз він цього не бажав – були ще незавершені справи у світі живих. У кишені, як завжди, був мисливський ніж, який вправно виконував свої функції. Руки більше не тремтіли і його це дуже тішило, адже він не хотів схибити у вирішальний момент. Вільям Гарріс був рішучий як ніколи. Він детально спланував усі дії, які повинен зробити цього вечора. І твердо вирішив не зупинятися до кінця, незважаючи на те, переможним він буде чи програшним. До борделю було ще дуже далеко, а його вуха вже чули стогони, що доносилися з номерів, очі бачили жіночі принади, які просвічувалися з­-під тонкого вбрання, ніс вже відчув запах крові, що витікала з тіла Бенджаміна Лоуренса.

Того вечора у палаці насолоди, як і кожну іншу неділю, було доволі багато відвідувачів. У останній день кожного тижня всі представники бомонду міста та околиць вранці відвідували релігійні установи всіх конфесій, починаючи від православних та католицьких і закінчуючи іудейськими й ісламськими. Було навіть кілька представників буддизму та індуїзму. Відвідували вони їх, аби зароби ти прощення і позбутися гріхів. А ввечері кожної неділі вирушали до борделів, опіумних курильнь та інших притонів, аби ці гріхи знову скоїти. Заклад «Прінцес­-оф-­зе-найт» був саме таким – сюди кожного вечора стікалися усі міські вельможі, бажаючі залишити власникові чималі суми грошей. У неділю ці суми подвоювалися, якщо не потроювалися. Інколи тут можна було побачити нині покійних містерів Мітчелла, Бермінгена та Вілкінсона. Трохи частіше – містера Хаунда, керівника міського відділу поліції. Доволі рідко тут з’являвся містер Степсон, найуспішніший бухгалтер міста, та й то лише у справах. Містер Гарріс доволі непогано вписався б у цей список, якби захотів. Та він ставився до цього інакше, тому переступав поріг публічного будинку лише другий раз у житті. Підійшовши до адміністратора, Вільям одразу ж впізнав його – це був Генріх, той же, що був минулого разу. Генріх, не впізнавши відвідувача, промовив:

–  Доброго вечора! Вітаю у нашому закладі. Чого бажаєте?

–  Вітаю, – посміхнувся Вільям, – чи можу я скористатися послугами Ревеки Тодд?

–  Зараз гляну, хвилинку, – як завжди відповів адміністратор, риючись у журналах, – на жаль, зараз вона зайнята. Оберіть когось іншого, у нас багато…

–  Я хочу саме її. Коли вона звільниться?

–  Боюся, що до ранку вона буде зайнята.

–  Як це? У кого ж це стільки грошей, щоб усю ніч розважатися з нею, не даючи змоги іншим охочим скуштувати стиглих плодів цього прекрасного створіння, земне ім’я якого Ревека? А інші що? Повинні лікті кусати та слиною захлинатися?

–  Будь ласка, заспокойтеся, містере…

–  Вайт, – промовив Вільям, продовжуючи грати роль скандального клієнта, – Вільгельм Вайт, близький друг містера Хаунда. Сподіваюсь, ви знаєте хто це? Інакше…

–  Заспокойтесь, містере Вайт, благаю вас. Зараз я підіймуся і спробую вирішити це питання. Тільки не треба скандалів, гаразд?

–  Я поміркую над цим. А поки йдіть, Генріхе.

Містер Гарріс влаштувався на диванчику, роблячи вигляд дуже роздратованої людини. Генріх Девідсон, відчуваючи ніяковість, швидко підіймався до кабінету Бенджаміна Лоуренса. «Тільки цього мені не вистачало – ще один друг впливових людей міста. Ще й не заплатить нічого, ось побачимо. А що я можу вдіяти? Якщо містер Хаунд дізнається, що його приятель покинув наш заклад незадоволеним – непереливки буде всім: і містерові Лоуренсу, і мені, і дівчатам. Боже, коли я вже накопичу грошей, аби покинути це бридке місто разом зі своєю любою Керолайн?! Вона йде на такі великі жертви, аби хоч якось допомогти своїй родині, яка навіть не хоче помічати всієї її жертовності. Зате Чарлі отримує все і завжди! Звичайно! Бісові Гріни! Ця їхня благодійність затьмарила їм розум – нічого не бачать навколо! Бідолашна моя Керолайн, ще трохи потерпи, благаю! Ще кілька місяців – і в мене буде вся сума, необхідна для того, аби розпочати нове життя. Нове щасливе життя без покидьків, як усілякі Лоуренси, Хаунди, Гріни та інші!» – розмірковував адміністратор, підходячи до дубових різьблених дверей із золотими візерунками. З кабінету чути було стогони Ревеки і хриплі зойки містера Лоуренса. Набравши повні легені повітря, Генріх постукав у двері, спокійно чекаючи відповіді. Чекати довелося кілька хвилин, і тільки-­но звуки за дверима затихнули, містер Девідсон почув, як повернувся ключ. А далі голос містера Лоуренса: