Розділ двадцять сьомий

–  Заходьте, – ліниво промовив Річард Хаунд, коли почувся стукіт у двері його кабінету.

–  Викликали, містере Хаунде? – запитав Ентоні Кроуел, переступаючи поріг.

– Ентоні! Авжеж викликав, – брови керівника міських правоохоронців насупилися, – як проходить розслідування вбивств, які ви чомусь об’єднали у серію? Хоч одне розкрили?

–  Розкрию одне – розкрию усі. У цих злочинах вбивця – одна і та ж особа. Чи група осіб. Та поки що не вдається нічого виявити. Занадто…

–  Як це?! У нас же є арештований! Є кілька підозрюваних! Невже ви не можете нікого вивести на чисту воду?! Чи потрібно зробити це за вас, інспекторе?!

–  Ні. Я сам можу. Просто не вистачає доказів, аби…

–  Вже майже рік цей покидьок наводить жах на мешканців міста! Зверху вже починаються розмови про мою некомпетентність! Розумієте, що це означає?!

–  Так, звичайно. Та я ж не можу звинуватити когось без доказів.

–  Та просто візьміть якісь липові і все. Нічого складного! У суді є знайомі. Вони допоможуть. Потрібно лише…

–  Вибачте, містере Хаунде, та я не буду фальсифікувати процес розслідування. Я все ж таки представник закону і я…

–  Послухайте сюди, інспекторе! – голосно, майже криком, промовив Річард. – Якщо ви не звинуватите хоч одну особу у цій справі до кінця наступного тижня – то перестанете бути представником закону раз і назавжди! Вам зрозуміло, поки­-що-­інспекторе?!

–  Цілком, – спокійно вимовив Ентоні, хоча всередині вже спалахнуло полум’я.

–  Ви вільні. Займайтеся справою.

Ентоні закортіло вилаятися та напитися до втрати свідомості, коли він вийшов з кабінету. Та все ж він узяв себе до рук і почав тверезо міркувати: «У мене є в розпорядженні десять діб. Це катастрофічно мало, проте виходу в мене нема. Я не буду нічого нікому підкидати. Хай краще мене звільнять, ніж через мене постраждає невинувата людина. Тим більше, що вбивцю чекає шибениця. Я на це не спроможний. Будь­-хто у відділку зробив би таке, навіть не моргнувши оком. Та не я. У мене ще лишилася честь. І вона мені дорожча за кар’єру».

Інспектор Кроуел вирішив ще раз подивитися матеріали з огляду будинку вбитого лікаря, аби перевірити, чи не проґавив він щось останнього разу. І через кілька годин пильного дослідження протоколів, виписок, витягів та інших документів і особистих записів лікаря Ентоні все ж помітив одну деталь. На початку місяця містер Вілкінсон отримав чималу партію медикаментів. До їх числа входили й деякі наркотичні та сильнодіючі препарати, отримати які можна лише за рецептом. Звичайно, Ентоні знав, що Дункан мав ліцензію і право на виписування рецепту. Та під час обшуку майже усі препарати, що мають обмежений обіг, були відсутні. Виписати таку велику кількість за такий невеликий проміжок часу – саме це й насторожило інспектора. «Куди можна було подіти їх? Продати. Але кому? У нього було не так багато клієнтів цього місяця. Отже, не клієнтам. Тоді кому? Необхідно це з’ясувати», – вирішив інспектор Кроуел.

Поклавши перед собою аркуш паперу і взявши до рук перо, він почав писати: «Шановний містере Кларку…»