Очищення

Розділ двадцять шостий

Гучний гуркіт у коридорі змусив Девіда припинити подорож по фантазійних і вигаданих світах і повернутися до неприємної реальності. Він одразу ж згадав, що його було заарештовано і запроторено до цієї тісної, вологої, темної та вкрай похмурої камери, яка систематично занурювала її мешканця у депресивний стан. Девіду здавалося, що він знаходиться у цій кам’яній коробці вже цілу вічність, хоча минуло лише кілька діб. Почувши шурхіт біля дверей, містер Томпсон зрозумів, що саме його чекає зустріч з відвідувачем. «Напевно, знову адвокат», – у розпачі міркував він. Та Девід помилився.

–  Містере Томпсоне, – промовив офіцер, відчинивши віконце, – до вас відвідувач. Якась дівчина.

«Дівчина? Дивно. Хто б це міг бути?» – подумки здивувався Девід, та промовив:

–  Нехай. Я не проти відвідувачів.

Після цього віконце зачинилось і натомість відчинилися зі скрипом двері. На порозі стояла молода дівчина. Девід впізнав її – це була Енн. Серце одразу ж забилося з шаленою швидкістю, коліна затремтіли. Останній раз він відчував таке того самого дня, коли вперше побачив Кеті.

–  У вас є пів години, – суворо промовив поліцейський.

–  Гаразд. Дякую, офіцере, – відповів арештант, зробивши невеликий кивок головою. Йому відповіли взаємністю.

–  Доброго дня, містере Томпсоне, – боязко промовила дівчина, тільки­но двері зачинились, – як ви себе почуваєте?

–  Добридень, міс Олбані, – відповів Девід, – на умови не скаржуся, але могло бути і краще. Дякую за візит. Чесно кажучи, сьогоднішній день обіцяв бути таким же понурим і сірим, як вчора, та ваша присутність робить його доволі яскравим і життєрадісним.

–  Ви примушуєте мене червоніти, містере Томпсоне, – посміхнувшись, промовила покоївка, – у мене лист для вас від містера Гарріса.

Дівчина дістала з клатчу запечатаний конверт і простягла його Девідові. Його рука торкнулася її пальців і містер Томпсон на мить спинився. Їхні погляди перетнулись і завмерли в одній точці. Здавалося, що вони побачили своє відображення у зіницях одне одного і їм це дуже подобалося. Та все ж Девід перевів погляд на конверт, взяв його до рук, відкрив, дістав листа, розгорнув та почав читати: «Любий Девіде,

вибачте, що не зміг відвідати вас. У мене з’явилися певні справи ділового характеру. Тільки­-но я завершу їх, то неодмінно навідаюся. Мені важливі відомості про умови, в яких вас тримають. Якщо вам щось знадобиться – будь­-що і будь-­коли – лише сповістіть мене. Я попро хав міс Олбані передати цього листа, їй можна довіряти. Сподіваюсь, що ви на мене не образитеся, друже мій. До того ж у вас з’явилася чудова можливість хоч певний час поспілкуватися з Енн тет-а-­тет. Нехай в не дуже романтичній обстановці, як того хотілося. Та, на жаль, поки що ми нічого вдіяти не можемо. Надто мало часу минуло з арешту. Тим більше, що у вас – доволі вагомий мотив. І лише відсутність доказів не дозволяє поліції притягнути вас на суд. Та все буде добре. Не переймайтеся, друже. Найголовніше – воля у душі. Усе інше – деталі. Сподіваюся, що ми скоро побачимося.

З повагою, твій друг Вільям».

У Девіда мимоволі покотилися сльози. Енн помітила це, та зробила вигляд, що дивилася на стелю. Містер Томпсон склав листа удвоє, поклав до конверту і запхав до внутрішньої кишені піджака. Він опустився на ліжко, схопив голову руками і замислився про власну долю. Енн відчула себе ніяково і вирішила підбадьорити бідолашного Девіда. Вона сіла поряд і обійняла за плечі. Арештант не одразу це помітив. Близько п’яти хвилин він просто сидів і міркував. А коли зрозумів, що його обіймає міс Олбані, то одразу збентежився. Та взявши себе до рук, Девід обійняв Енн і прошепотів їй на вушко:

–  Дякую.

Дівчина тихенько відповіла:

–  Будь ласка.

Між ними ніби зникла раптом стіна, з’явилося відчуття близькості та довіри. Девід та Енн розговорилися.

Та час відвідування промайнув швидко, і офіцер вже стояв біля відчинених дверей камери. Енн пообіцяла Девідові, що обов’язково прийде через кілька днів. Він їй вірив.

Як тільки двері зачинилися, містер Томпсон впав на ліжко і занурився у міркування. Уява малювала йому найгарніші картини, де головними дійовими особами були саме він з Енн. Девід посміхнувся і на кілька миттєвостей забув про те, що знаходиться під арештом.

Він закохався і чудово це розумів. Спочатку Девід докоряв собі за те, що він зрадив Кеті і забув про їхнє кохання. Та згодом згадав слова Вільяма і зрозумів просту і водночас важливу істину: якщо дійсно кохаєш людину, то завжди будеш радіти тому, що вона щаслива. Навіть якщо цим вона робить тебе нещасною. «Вибач мені, Кеті. Я ніколи тебе не забуду і кохатиму до останнього подиху. А коли ми зустрінемося на небесах, нас вже ніхто ніколи не розлучить. Та все ж я повинен комусь віддати своє кохання, окрім тебе. Я добре знаю тебе і гадаю, що ти будеш тільки рада тому, що в мене знову з’явиться сенс життя. Я кохаю тебе, моя люба Кеті! Завжди кохав! І ніколи не припиню кохати!» – Девід не зміг втримати емоції і сльози почали текти по щоках. Він ридав, наче мала дитина. Багато чого накопичилося у його душі, і воно просилося назовні. Інакше б душа розірвалася на безліч уламків.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше