Розділ двадцять п’ятий

–  Містере Гаррісе, можна вас на хвилинку? – запитала Енн, зазираючи до бібліотеки.

Вільям вийшов у коридор.

–  Чим можу бути корисним, міс Олбані?

–  Я щодо вашого прохання, – пошепки відповіла Енн.

–  Ага. Є якісь новини? – прошепотів Вільям.

–  Так. Сьогодні вночі. Ближче до опівночі. Вайлд­-Нейче-­стріт. «Прінцес­-оф­-зе-­найт». Спитаєте Наталі Кенді. Скажете їй: Лора передає поклон. Розрахуєтесь з нею, як за повний сеанс.

–  Красно дякую, міс Олбані. Даю слово, що не скривджу її.

Завершивши розмову, Вільям повернувся до читальні, де його чекала цікава книжка і красуня­-дружина. Тількино Вільям влаштувався у кріслі, місіс Гарріс промовила:

–  Що хотіла Енн?

–  Дрібниці. Заходив знайомий. Міс Олбані покликала мене, аби впевнитись, що ми дійсно із ним знайомі.

–  І хто це був?

–  Роберт Адамсон. Гукав мене на прогулянку.

–  Чому не погодився?

–  Обрав твою компанію. Чи ви проти, місіс Гарріс? – з усмішкою запитав Вільям.

–  Не дочекаєтеся, містере Гаррісе, – відповіла Мері, забираючи з рук чоловіка книжку і торкаючись своєю рукою його щоки.

Вільям повернув голову до Мері, торкнувся рукою талії і повільно притягнув її до себе. Мері сіла на коліна Вільяма і зустрілася з ним поглядами. Їхні губи зустрілися, а тіла сплелися воєдино. Кілька хвилин – і пристрасть взяла гору над закоханими. Вони так захопилися цим приємним процесом, що забули навіть зачинити двері на ключ. Втім, Енн в той час була на другому поверсі, а Джеймса взагалі не було у будинку вже кілька годин. Тож їм ніхто не завадив розслабитись і отримати задоволення від свого шаленого кохання.

Того ж дня Вільям близько одинадцятої години вечора рушив на зустріч з міс Наталі Кенді, попередньо попередивши Мері про те, що він заночує у друга. Хоча це трохи стривожило дівчину, вона не сказала ні слова Вільяму, адже знала, що означає для нього її довіра. Та серденько Мері ще не раз зойкнуло, коли двері за коханим зачинилися, бо ж вона не забувала про існуванням у місті жорстокого вбивці, який вночі виходив на полювання, і ніхто не знав, коли саме він нанесе наступний удар. Якби ж Мері тільки знала, що із нічним вбивцею Вільям ніколи не зустрінеться.

Промені місячного світла яскраво наповнювали усю ділянку вулиці, на якій, окрім Вільяма, нікого не було. Хіба іноді швидко пробігали коти. Нічна прохолода змусила чоловіка одягнути пальто, остаточно завершивши свій бездоганний образ. Ніколи ще містерові Гаррісу не доводилося мати справу з повіями. Тим більше, коли потрібно було дізнатися якомога більше про їхнього власника. Вільям нервував, і доволі сильно. Усе могло піти не за сценарієм, який вибудував у своїй голові молодий чоловік. Наталі могла злякатися, не забажати розмовляти, збрехати, або взагалі покликати Лоуренса чи його вибивачів. І тоді планові кінець. Тобто основному плану. Адже у Вільяма завжди був запасний у вигляді схованого в кишені ножа. Кожного разу вбивця брав із собою одну і ту ж зброю: подарований батьком мисливський ніж з широким лезом та гострим кінцем, відмінним для колючих та ріжучих ударів, які й використовував Вільям. І сьогодні містер Гарріс не зробив виключень – ніж був наточений і чекав свого ймовірного виходу на сцену, щоб завершити спектакль трагічною нотою.

Увійшовши до будівлі, де кожної ночі збувалися найпотаємніші і найбрудніші фантазії багатіїв, Вільям одразу ж звернув увагу на мармурові сходи, червоне дерево, золотисті та сріблясті деталі інтер’єру, які змушували замислитись над справжніми заробітками господаря. Та це була тільки вершина айсберга. Статки містера Бенджаміна Лоуренса були разів у сто, якщо не у двісті, більшими, аніж усі елементи декору разом узяті. Не встигнувши почати про це розмірковувати, містер Гарріс помітив, як до нього підійшла рудоволоса дівчина у червоному платті з оголеними плечима і стегнами, і яка одразу ж запропонувала гостю свої послуги. Її спинив адміністратор, що відігнав її від Вільяма, а сам ввічливо запропонував підійти до стійки. Опинившись за робочим місцем, працівник запитав, чого б саме хотілося Вільямові.

–  Мені потрібна Наталі Кенді. Це можливо? – запитав Вільям, починаючи трохи ніяковіти і червоніти.

–  Зараз гляну. Одну хвильку, шановний, – промовив адміністратор, на бейджі якого виднівся напис «Генріх», – так, наразі вона вільна. Я проведу вас до неї, містере…

–  Вайт. Вільгельм Вайт.

Записавши відвідувача до журналу, Генріх супроводив містера Вайта до кімнати, де на нього вже годину чекала міс Кенді. Зайшовши до приміщення з великим м’яким ліжком та невеликим трюмо, Вільям побачив її. І одразу ж зрозумів, що йому вкрай знайомий цей змучений вираз обличчя. Він зрозумів, що тендітною дівчиною з темним волоссям і глибокими сумними очима є ніхто інша, як міс Керолайн Грін, родина якої цілком присвятила себе волонтерській діяльності. Тоді аристократ із полегшенням видихнув, розуміючи, що сьогодні йому ніж не знадобиться.

–  Доброї ночі, міс Грін, – з посмішкою промовив Вільям, намагаючись не злякати дівчину.

–  Що? О, ні, містере, ви помилились. Я Наталі Кенді. Я не знаю ніяких… – повія почала нервувати.

–  Лора передає поклон, міс Грін. Я знаю вас і вашу родину. Я – один зі спонсорів вашої сімейної діяльності, – промовив Вільям, та побачивши жах у очах Керолайн і блиск її сліз, одразу ж додав, – не бійтеся, міс Грін. Я вас не скривджу. Навпаки – я прийшов допомогти. Вам і таким, як ви.