Розділ двадцять четвертий

Кайданки вже кілька годин натирали зап’ястки Девіду, та вдіяти з цим він нічого не міг. У приміщенні, в якому він перебував з того самого часу, як його заарештували і доставили до відділку, не було нічого, окрім двох стільців, дерев’яного столу між ними та величезного залізного сейфу. Ніжку стола підпирала старенька книжка з настільки подряпаною палітуркою, що прочитати назву було неможливо. Світло, що потрапляло до кімнати через вікно з решіткою, ще більше змушувало підозрюваного замислюватись про власну гірку долю.

Весь цей час навпроти Девіда сидів працівник відділку, який не промовив ні слова, ні разу не змінив позицію ніг – було відчуття, ніби це взагалі не людина, а лише манекен. Та все ж час від часу наглядач подавав ознаки життя: поправляв свої вуса та облизував пересохлі губи. Девід же ні хвилини не міг сидіти спокійно. Йому здавалося, що от­-от двері відчиняться і його заберуть до в’язниці, а звідти вже на ешафот, минаючи при цьому усі судові інстанції. Девід не був юристом, але все ж розумів, що без суду його страчено не буде. І все ж таки десь у найглибших закутках душі зароджувався первісний страх, який він не в змозі був контролювати і який змушував його нервово вовтузитися на стільці.

Та от двері відчинились і, на щастя для Девіда, до приміщення увійшов не кат, а лишень інспектор Кроуел.

–  Вийдіть, Еріку, – одразу промовив Ентоні, тільки­-но переступаючи поріг кабінету, – ну що, почнімо. Навіщо ви це зробили, містере Томпсоне?

–  Ентоні… Інспекторе Кроуеле, я нічого не робив. Клянуся.

–  Містере Томпсоне, чи добре ви знали вбитого лікаря Вілкінсона?

–  Ні, не дуже. Я приходив до нього лише два рази на прийом.

–  Коли саме?

–  Першого разу близько двох тижнів тому, а другий…– А другий?

–  Вчора…

–  Вчора. Чудово. О котрій годині ви прийшли до будинку покійного?

–  Ближче до вечора. Десь о сьомій чи восьмій. Точно не пам’ятаю.

–  Не пам’ятаєте чи не хочете згадувати?

–  Не пам’ятаю.

–  Гаразд. Чого ви вчора відвідували лікаря?

–  Мене мучили головні болі у скронях. Першого разу я… Лікар не зміг мені допомогти.

–  Справді? І чому ж, дозвольте дізнатися?

–  Я… Він… – Девід зрозумів, що не може більше приховувати це. Надто вже мучила його думка про причетність Вілкінсона до смерті Кеті. Зібравши усю свою сміливість, він промовив: – Першого разу я дізнався деякі відомості про Кеті і про…

–  Про… Кеті? – з болем у голосі перепитав Ентоні.

–  Так. Саме про Кеті. Як виявилося, Кеті страждала від надзвичайно підвищеного внутрішньо­черепного тиску, а згоду на оперативне втручання, яке могло вирішити проблему, вона не давала. Тоді Вілкінсон запропонував їй певні пігулки, які б притупляли біль. Враховуючи те, що у Кеті зупинилося серце, має місце думка, що це могло трапитися через передозування саме тих клятих медикаментів.

–  Саме тому ти вирішив його вбити, Девіде?

–  Я його не вбивав, Ентоні. Даю тобі слово. Хоча й дуже кортіло. Та все ж я цивілізована людина, а не дикун, і тому можу контролювати свої дії. Я не вбивав лікаря. Це зробив хтось замість мене, і цим, чесно кажучи, зробив мені неабияку послугу.

–  Я розумію тебе, Девіде. Мені теж не вистачає Кеті. Вона – найрідніша для мене людина. Батьки загинули, коли Кеті було вісім років, і я взяв на себе піклування про мою маленьку сестричку. Я був для неї і батьком, і матір’ю одночасно. І мені це дійсно подобалося – я любив її. І продовжую любити, – на очах суворого та холоднокровного представника місцевої влади з’явилися крапельки, які він не зміг приховати від співрозмовника.

–  Як і я, Ентоні, – промовив Девід, по обличчю якого сльози котилися вже майже хвилину.

–  Так… Я знаю… Та все-­таки, яким би негідником Вілкінсон не був, він та його близькі заслуговують на справедливе правосуддя щодо зловмисника, який і наніс лікарю смертельні поранення. Сподіваюсь, що ти це розумієш, Девіде?

–  Авжеж, Ентоні. Та нічим зарадити не можу. Вибач. Я справді не знаю, хто б це міг бути.

–  Що ж, у такому випадку, містере Томпсоне, побачимося іншим разом, – обличчя інспектора знову стало кам’яним і беземоційним, – якщо раптом щось згадаєте, будьте ласкаві, повідомте мене.

–  Неодмінно, інспекторе Кроуеле, – промовив Девід.

До приміщення знову зайшов уже знайомий Девіду офіцер. Полісмен послабив тиск кайданок на руках Девіда і заарештований був цьому неабияк радий. Після цього Ерік влаштувався на стільці навпроти містера Томпсона і почав знову свердлити бідолашного пронизуючим поглядом, який так і казав: «Зізнайся вже! Усі знають, що саме ти вбивця! Просто зізнайся! Досить цього спектаклю!». Девіду стало погано, та він взяв себе до рук і втримався, щоб не втратити свідомість. Аби не знепритомніти, він почав міркувати про те, чому він не розповів Ентоні про Вільяма. Адже принаймні один злочин його приятель все ж скоїв. До того ж, на його очах. «Ні! Я не можу розповісти про Вільяма! Він ризикнув задля мене! Він вбив задля мене! Втім, він казав, що мав інші причини, а смерть Кеті лише одна з них… Та якщо й так! На віть у разі непричетності Вілкінсона до обігу наркотиків. Навіть якщо це лише вигадки, хоч Дункан і сам зізнався – нема значення! Він мій друг! Він допоміг мені! Він витягнув мене з безодні! Якби не Вільям, то я лежав би десь у калюжі непритомний чи вже бездиханний. Тільки за це я перед ним у боргу! А якщо Вілкінсон справді причетний до смерті Кеті і, тим більше, до загибелі сотень волоцюг і повій, якими б маргіналами вони не були, то усі мешканці міста винні містеру Гаррісу! І я в тому числі!» – тепер Девід твердо вирішив допомагати другові якомога більше, аби справедливість все ж запанувала. Якщо не за законом, то хоч за мораллю.