Розділ двадцять другий

Вільям і Девід прокинулись дуже рано. Обидва погано спали і чекали ранку, наче сонячне світло допоможе їм прибрати з душі тягар. Вони чекали інспектора і тільки­-но годинник пробив дев’яту, почувся стукіт у двері. Повільно відчинивши їх, Девід побачив суворе обличчя Ентоні Кроуела. На привітання інспектор відповів повідомленням про підозру у вчиненні вбивства Дункана Вілкінсона і одягнув на власника будинку кайданки. Побачивши Вільяма, Ентоні здивовано промовив:

–  Кого­-кого, а от вас, містере Гаррісе, я тут побачити ніяк не очікував. Що ви тут робите?

–  Прийшов у гості до приятеля. А що тут відбувається? Навіщо кайданки, інспекторе?

–  Містер Девід Томпсон заарештований за підозрою у вчиненні вбивства містера Дункана Вілкінсона. Лікаря було вбито сьогодні вночі. Як і в попередніх випадках, смертельні поранення були зроблені предметом з гострим лезом. У мене є всі підстави, аби вважати винним саме вашого друга. І якщо я знайду достатньо доказів, то містера Томпсона буде визнано винним ще у двох вбивствах. У нього є дуже багато мотивів, аби він виявився тим нічним вбивцею.

–  Це абсурд, інспекторе Кроуеле! Девід усю ніч був вдома разом зі мною. Ми спілкувалися, пили каву і…

–  До речі, містере Гаррісе, – перебив Вільяма Ентоні, помітивши вбрання аристократа, – а що з вашим одягом? Мені завжди здавалося, що ви маєте смак. А тут – світло­-сірий костюм вишуканого крою – і старенька сорочка у червоно­-чорну клітинку. Щось тут не так, як ви гадаєте?

–  Нічого незвичного, інспекторе, – спокійно відповів Вільям, – вчора я розлив каву на свою сорочку, а у Девіда інших нема. Тому я й одягнув цю, яка, як ви справедливо помітили, дійсно не підходить до мого костюма. Та не ходити ж мені взагалі без сорочки, чи не так?

–  Ваша правда, містере Гаррісе. Та я все ж глянув би на вашу заплямовану сорочку. Де вона?

–  Я її викинув. Такі плями не випираються. Та і сорочка була доволі зношена.

«Гм… Щось тут не так», – подумав інспектор, але натомість змінив тему:

–  Сподіваюсь, ви пам’ятаєте, що я оголошував вам, містере Гаррісе, підозру…

–  Пам’ятаю. Авжеж. Як таке забути? – саркастично відповів Вільям. – А що, є якісь нові подробиці? Ну, окрім підозри та арешту Девіда, звісно.

–  На жаль, поки що ні. Але я певен, що після обшуку цього будинку будуть. І все ж я попереджаю вас про наслідки, які можуть настати у разі…

–  Звичайно, інспекторе, – перебив його Вільям, – я знайомий із законодавством нашої країни і свідомо розумію, яка відповідальність настає за його порушення.

–  Це чудово, – промовив Ентоні, – а тепер прошу вибачити, але я мушу працювати. Порозмовляємо іншим разом. Будь ласка, залиште приміщення, містере Гаррісе.

–  Авжеж, інспекторе.

Закінчивши розмову з Ентоні, Вільям помітив, що Девіда в будинку вже немає. Містер Гарріс зітхнув і рушив додому, весь шлях розмірковуючи над тим, що його дії завдають забагато шкоди оточуючим: «З цим потрібно щось вирішувати. Так не може продовжуватись надалі. Годі тікати від правосуддя. Наступна жертва буде останньою. Я і так зробив надто багато. І заслужив за це зашморг як ніхто інший. Коли я лише розмірковував над першим убивством – це здавалося мені доволі простим вчинком без усіляких наслідків. А насправді? Десятки, якщо не сотні людей постраждали навіть більше, аніж ті, яких я стратив. Чому так відбулося? Чому так відбувається? Чому життя таке несправедливе, а коли ти намагаєшся власноруч відновити справедливість – все стає тільки гірше? Чи заслуговують усі ці люди на страждання? Чи заслуговували на смерть Мітчелл, Бермінген та Вілкінсон? Чи заслуговує на смерть Лоуренс? Чи маю я право на те, аби керувати їхніми долями та життями? А має на це право держава? Суспільство? Хоч хтось має право на це? Чи тільки Бог? А чи має Бог на це право, навіть якщо він і дав це життя? І чи може в такому разі мати забрати життя немовляти, яке тільки­-но подарувала йому?».

Вільям не помітив, як опинився перед дверима будинку. Голова ледь не вибухнула від потоку інформації, яку він намагався одночасно обміркувати. Не вигадавши нічого кращого, аніж просто викинути все з голови, Вільям увійшов до власного маєтку, де його вже чекала Мері. Вона дуже зраділа появі коханого, та через мить вже насупила брови і її чудесне обличчя почала прикрашати гримаса розлюченості.

–  Я хвилювалася! Де ти був?! Я ніч не спала! Що це означає?! – емоції настільки сильно захлиснули дівчину, що вона на хвилину замовкла і просто намагалася заспокоїтись. У цьому їй допоміг Вільям, який обійняв і поцілував Мері.

–  Я теж дуже тебе кохаю, люба, – посміхаючись, промовив Вільям.

–  Де ти був?! – суворо промовила Мері.

–  Я був у Девіда. Я ж тебе попереджував, люба.

–  Ти не казав, що залишишся на всю ніч!

–  Вибач, люба. Ми бурхливо обговорювали нагальні проблеми, і я не помітив, як зайшло сонце. А повертатися вночі додому мені не хотілося.

–  Ще не вистачало, щоб ти серед ночі вештався наодинці по місту, в якому полює серійний вбивця. Ти чув останні новини про містера Вілкінсона?

–  Так. Його було вбито сьогодні вночі. Інспектор Кроуел заходив до Девіда, заарештував його і оголосив йому підозру не тільки щодо вбивства лікаря, а й Мітчелла з мером. Можеш собі уявити?