Розділ двадцять перший

–  Тобто – це правда, – засмучено підсумував розповідь друга Девід.

– Девіде, зрозумійте, що я роблю це насамперед для користі суспільства, – промовив Вільям, намагаючись переконати в першу чергу якраз себе.

–  Точно так, як казав Вілкінсон.

–  Тільки не кажіть, що вам його шкода.

–  Аніскільки. Я лише роблю деякі висновки, – замислившись, відповів Девід, – одне питання, друже мій.

–  Яке?

–  Чому саме Мітчелл та Бермінген? Причини вбивства лікаря не питаю – сам розповів вам.

–  Едвард Мітчелл ненавидів жебраків – не вважав їх гідними життя. Тому й придбав ділянку землі, на якій було розташовано табір для знедолених. Про те, що він хотів побудувати на ній притулок для сиріт, я дізнався вже після… Щодо нашого мера Фреда Бермінгена – саме він порекомендував поліції звільнити ту ділянку від зайвих, тим самим підписавши собі смертний вирок. Окрім того, що у волоцюг знову забрали місце, де вони могли отримати медичну допомогу та гарячу їжу, один зі службових собак загриз маленького жебрака Джорджа. За той час, який ми були знайомі, я встиг прив’язатися до нього і навіть полюбити, чи що. Як… Сина… Я не міг інакше. А про доньку мера я дізнався вже вранці з газет. Тоді я відчув себе якимось чудовиськом. Справжнім дияволом. Скаженою тварюкою. Звіром, якому обов’язково необхідний смак та запах крові. Будь­-ким, тільки не людиною. А щодо Дункана Вілкінсона, то я вагався до останнього.

–  Ти злякався, що він може піти до поліції?

–  Ні. Зовсім ні. Якби він хотів це зробити – зробив би раніше. А якщо б і зробив – я цілком заслуговую на законно зароблений зашморг. Я не вважав за необхідне вбивати його лише через Кеті. Вибачте, Девіде, але це не той випадок, аби за це вбивати без вагань. Та коли Вілкінсон почав розповідати про своє ставлення до маргіналів і підтвердив співпрацю з містером Лоуренсом, ось тоді я вже вирішив остаточно. Він повинен був померти. І коли лікар закінчував свою розповідь, я вже продумував план, як краще нанести йому удар. Адже він доволі кремезний і дійсно міг чинити опір. Та він не витримав. Його психіка, розхитана за період війни, не дозволяла чекати удару. Вона змусила вдарити першим. Це його і згубило.

–  Вільяме, друже мій, у вас на комірі кров.

–  Дідько! Справді. У вас немає, часом, іншої сорочки?

–  Я зараз подивлюся, – через деякий час містер Томпсон простягнув містеру Гаррісу бавовняну сорочку у червоно­-чорну клітинку, – ось. Та, гадаю, вона не підходить до цього костюма. Вибачте. Іншої у мене нема. Я ще не оновив гардероб.

–  Не переймайтеся, – відповів Вільям, роздивляючись сорочку. Вона дійсно не підходила до світло­сірого костюма і, тим більше, ніяк не могла поєднуватися разом з рожевою краваткою, – пояснимо все тим, що я розлив каву на свою. Гаразд, Девіде? Каву.

–  Авжеж. Скажіть, Вільяме, на власника борделю містера Лоуренса у вас такі ж плани, як і на?..

–  Так. Він нічим не кращий за них. А, скоріш за все, гірший. Та це мені ще тільки доведеться дізнатися.

–  Мері знає?

–  Що ти! Звісно ні! Та рано чи пізно вона дізнається. Інспектор Кроуел вже давно крутиться навколо мене. Навіть пред’явив мені підозру щодо вбивства мера. Скоро він про все здогадається. Він – найкращий працівник нашого відділку.

–  Ви захоплені ним?

–  Ні. Просто я поважаю таких людей. Які чесно роблять свою справу, незважаючи ні на що. Я думаю, що йому доручать також розслідування вбивства Вілкінсона. І під час нього він обов’язково дізнається про Кеті. І, я певен на всі сто відсотків, продовжить розслідування, навіть попри ненависть і гидливість до покійного. Бо Ентоні – професіонал. Він не намагається дострибнути до зірок і не б’є себе в груди. Просто займається своєю справою і віддається їй цілком, нехтуючи власними інтересами і особистим життям, яке у нього, скоріше за все, відсутнє.

І відсутнє саме через роботу.

–  А що ми йому скажемо, якщо він завітає вранці?

–  О, він обов’язково завітає! Будь певен.