Розділ двадцятий

–  А! Містере Томпсоне! Все ж вирішили скористатися моїми професійними послугами? – промовив лікар, відчинивши двері і впустивши потенційного клієнта.

–  О, так! Ніяк не можу зарадити бісовим болям у скронях, – посміхнувшись, відповів Девід.

–  Сподіваюся, наш конфлікт щодо вашої дружини вичерпано?

–  Звісно! Ми ж із вами цивілізовані люди. Того дня я просто був на емоціях. Прошу вибачення.

–  Все гаразд. Я розумію. Отже, почнімо.

Завершивши огляд, містер Вілкінсон виписав Девіду рецепт. Ліки можна було придбати у кожній аптечній крамничці. Подякувавши лікарю та заплативши за прийом, Девід запропонував:

–  Містере Вілкінсоне! А чи не прогулятися нам з вами по місту? Ми могли б зайти до мене. Я маю дуже дорогий віскі, а пити його самому – справжній злочин.

–  Гм. Що ж, я все одно сьогодні більше нікого не чекав. Гадаю, що це гарна ідея. Тим більше, що ви маєте віскі, – з посмішкою відповів лікар, починаючи збиратися.

Шлях до помешкання Девіда простягався через міський сквер. Саме той, де містер Томпсон зустрів Кеті. Чоловіки розмовляли про останні події у країні, про призначення нового мера та про військові конфлікти на Ближньому Сході. Увійшовши до скверу, Девід почув шурхіт та зробив вигляд, наче не помітив цього. Лікар же помітив і одразу промовив:

–  Містере Гаррісе! Яка приємна зустріч! Я б сказав, що вона несподівана, але ж це не так, правильно?

–  Доброго вечора, містере Вілкінсоне. Гадаю, що ні для кого не таємниця, навіщо ми зібралися.

–  Звісно. Ах, як же чудово ви мене обдурили, містере Томпсоне. Браво! – голосно промовив лікар, повільно аплодуючи. – Як я одразу не зрозумів? Напевно, мене ввело в оману віскі. Воно ж у вас є, чи це теж брехня?

–  Немає значення, містере Вілкінсоне, – холоднокровно сказав Вільям, – ви не зможете його скуштувати.

–  Та невже? А якщо я залишуся переможцем у поєдинку? Ви, певно, не думали про це, містере «чемпіон-­фехтувальник». Та річ у тім, що ви лише аматор, містере Гаррісе. А я був на війні і, незважаючи на те, що я лікар, мене вчили користуватися ножем тільки з одною ціллю – вбивати. Тому, вважаю, що подальша сутичка не має сенсу. Пропоную наступне: ви, містере Гаррісе, повертаєтеся додому, а ми з містером Томпсоном приходимо до його оселі і п’ємо віскі. Натомість я забуваю про сьогоднішній інцидент, а також про вбивство містера Мітчелла і містера Бермінгена. Це ж ви їх вбили, містере Гаррісе.

–  Чого це ви вирішили, що саме я?

–  Ви можете дурити кого завгодно, тільки не мене. Я знаю, що це ви, не знаю тільки навіщо. Хоча й здогадуюсь. Це через тих жалюгідних жебраків?

–  Від вас нічого не приховати, лікарю.

–  Ха­-ха-­ха. Невже ви справді вбили двох почесних громадян нашого міста через цих слимаків, які навіть не гідні життя? Ви мене розчарували. Ха­-ха­-ха.

– Не гідні життя, кажете? – посміхнувшись, промовив Вільям. – Так само, як повії, мозок яких ви отруюєте?

–  По­-перше, я нікого не отруюю, а лише продаю. Далі вже не моя справа. А по­-друге, повії теж не гідні життя. Усі вони маргінали: і жебраки, і повії, і наркомани, і пияки. Усі. Єдина різниця лише в тому, що до повій у мене є повага. Вони – єдині з цих покидьків, які дійсно працюють і намагаються заробити чесною працею. Але життя вони все ж не гідні. Без них суспільству буде тільки ліпше. А якщо обміркувати те, що я очищаю місто від них, – я справжній герой людства. Ви ж теж вважаєте себе героєм, чи не так, містере Гаррісе? Справжнім месією, який очищає суспільство від бруду. Вбили бізнесмена, який хотів побудувати притулок для сиріт, та політика, який накопичував гроші, щоб вилікувати дочку. Чого ж тоді ви не вбиваєте тих, хто приймає закони, які змушують дітей жебракувати, дівчат – займатися проституцією, а чоловіків – пиячити, жаліючись на гірку долю? Чого ви не вбиваєте тих, хто ґвалтує маленьких дівчат у притулках і торгує їхніми тілами, наче на аукціоні? Чому не вбиваєте таких, як ви? Лжегероїв, які вважають, що здійснюють справедливість. Ось різниця між мною і вами, містере Гаррісе: я роблю усе для справедливості і не відчуваю себе праведником, а ви вчиняєте злочини і вважаєте себе останньою надією людства. Розумієте? Звичайно, розумієте. Ви – доволі розумна людина. І я з задоволенням би поважав вас, якби ви реалізовували свій геройський потенціал у правильному руслі.

–  Відчуваю себе, ніби після чистилища, – посміхнувшись, сказав Вільям, – та все ж ми тут не для цього.

–  Ну, як бажаєте, містере Гаррісе, – промовив містер Вілкінсон, діставши з кишені ножа і стаючи в бойову стійку.

Близько хвилини супротивники просто стояли і не зводили очей одне з одного. Під час усього діалогу Девід стояв поодаль і слухав. Йому було лячно. Він усвідомив, що зараз буде двобій не на життя, а на смерть. І обоє учасники поєдинку були душогубами. Містер Вілкінсон позбавив Девіда найціннішого – Кеті, і був причетний до ще кількох десятків, якщо не сотень, смертей, хоч і з точки зору закону був невинуватий. Вільям, його кращий друг, який завжди допомагав і підтримував Девіда, виявився жорстоким убивцею, який зараз міг записати на свій рахунок третю жертву. Але що це за жертви? Зажерливий багатій, який не цінував життя тих, хто бідніший за нього; мер, який пожертвував життями багатьох волоцюг заради своєї доньки; лікар, який постачає смертельні пігулки в усі притони та борделі міста і околиць, начхавши на наслідки. З точки зору закону, Вільям – убивця. А з точки зору моралі? Розум Девіда розривався на кілька частин. Одна частина казала: «Чого ти чекаєш, дурню?! Біжи за поліцією! Він переріже горло спочатку лікарю, а потім тобі». Друга змушувала: «Не роби нічого. Просто йди додому і не відчиняй нікому». Ще одна частина наказувала: «Дідько! Чого ти стоїш?! Ти чоловік, чи ні?! Допоможи другові, негайно!» Девіду стало зле. Він опустився на лавку і закрив очі. На хвильку відкривши очі, він став свідком третього вбивства Вільяма. Не витримавши напруги, лікар наніс потужний удар правою рукою. Кулак, в якому він затиснув ножа, не досягнув мети – Вільям, пригнувшись, змусив лікаря покалічити своїм ударом повітря, а сам, діставши ніж з кишені, наніс один швидкий удар у шию, прямо під праве вухо містера Вілкінсона. Повільно розвернувшись, потроху опускаючи руки, лікар побачив противника, який вже замахнувся ножем. Ще удар – і на горлі лікаря з’явився горизонтальний розріз, через який почала витікати багряна рідина. Жертва, випустивши ножа, закрила обома руками горло, та розуміючи, що це безглуздо, прибрала руки і гучно впала на спину.