Розділ дев’ятнадцятий

Вже кілька днів Девід Томпсон відчував гострий біль у скронях. Вирішивши скористатися порадами знайомих з «Гамбіту», він рушив до приватного лікаря на Модерн-Таун-­роуд. Двері відчинив дворецький і попросив Девіда зачекати у вітальні, бо містер Вілкінсон приймав пацієнта. Через кілька хвилин з кабінету вийшла якась старенька леді і одразу ж залишила будинок.

–  Доброго дня, містере! Чим можу вам допомогти? – посміхаючись, промовив лікар. – Прошу до мого кабінету.

–  Дякую, – відповів містер Томпсон. Він розташувався у кріслі навпроти робочого столу містера Вілкінсона і оглянувся. Кабінет був доволі простим. Окрім кількох картин, ніщо не вказувало на справжній заробіток лікаря, якому міг позаздрити навіть мер. Містер Вілкінсон сів за стіл і почав робити якісь записи. – Слухаю вас, містере… – Томпсон.

–  Томпсон… Томпсон… Гм… Щось знайоме. Ви вперше у мене?

–  Так.

–  Гм… До мене приходила якась леді з таким прізвищем. Років зо два тому.

–  Можливо, це була моя дружина?

–  Можливо. Нагадайте її ім’я.

–  Кеті. Кеті Томпсон. Уроджена Кроуел.

–  А, звісно. Тепер пригадую. Як вона? Досі приймає пігулки?

–  Вона померла якраз роки два тому… Стривайте­-но! Які пігулки?! Я нічого про це не знав!

–  Місіс Томпсон завітала до мене через проблеми зі здоров’ям. Вона скаржилася на головні болі. Я діагностував у неї надзвичайно підвищений внутрішньо­черепний тиск. На жаль, ця хвороба виліковується лише хірургічним втручанням, яке вартує доволі кругленьку суму. Все, що я міг запропонувати як альтернативу – приймати пігулки, які б притуплювали біль. Звичайно, це також було дороге задоволення, хоч і дешевше, аніж операція.

–  У Кеті… зупинилося серце… – промовив Девід, на очах якого вже почали проступати сльози.

–  Мабуть, через передозування. Буває, що ж зробиш…

–  Буває?! – крикнув Девід.

Лікарю стало трохи ніяково, та він узяв себе до рук:

–  Містере Томпсоне! Я чудово розумію, що ви зараз відчуваєте. І намагаєтесь зробити мене винним. Та це не так. Я не змушував її купувати ці ліки. І я одразу ж попередив про можливі побічні реакції та про те, що хвороба потребує операційних дій. Тому моя совість чиста. Я навіть не знав, що вона померла. Які можуть бути до мене претензії? Чого мовчите?! Не знаєте?! Тому що їх нема! – лікар трохи підвищив голос, проте одразу ж заспокоївся. – Годі цих пустих балачок. Що привело вас до мене?

–  Головний біль у скронях… Та це неважливо. Я піду.

–  Що ж, як передумаєте – вертайтеся.

Тієї ночі Девід не міг заснути. До самого світанку він міркував про Кеті, про лікаря та про помсту. Саме помста затьмарила його розум. Він повинен був звернутися до поліції, але спочатку вирішив спитати поради у Вільяма як у особи, яка має уявлення про юриспруденцію. Безсонна ніч дала про себе знати – Девід заснув, коли сонце тільки­-тільки підіймалося, а прокинувся – коли майже зайшло. Містер Томпсон, одягнувшись, рушив до помешкання містера Гарріса.

Підійшовши до будинку, Девід на мить зупинився, завагався, та все ж постукав. Коли двері відчинилися, містер Томпсон побачив миле обличчя покоївки. Він навіть не помітив слідів від побоїв, які, хоч і майже зійшли, все ж були добряче видні.

–  Що вам потрібно? – ввічливо запитала Енн.

Відповіді не було. Девід просто стояв і дивився на міс Олбані.

–  Містере! Що вам потрібно?! – ще раз запитала Енн.

–  Я… Мені… Я… Я хотів би побачити містера Гарріса. Він вдома?

–  Ні, його нема. Та ви можете зачекати його у вітальні.

–  Дякую, міс…– Олбані.

–  Олбані… – повторив Девід, аби не забути. У нього склалося враження, ніби він десь вже бачив цю дівчину раніше. Однак згадати він був не в змозі, бо з часу останньої їхньої зустрічі міс Олбані дуже змінилася зовнішньо, і навіть людина, яка дуже гарно її знала, все одно не впізнала б Енн в цей момент. Тим паче, що Девід знав дівчину під іншим іменем, яке багато років слугувало їй на колишньому місці працевлаштування. Увійшовши до вітальні, містер Томпсон зустрів місіс Гарріс.

–  Добридень, Девіде, – привіталася Мері, – ви до Вільяма?

–  Вітаю, Мері. Так, до нього.

– Він повинен скоро повернутися. Вільям вирішив перевірити, як ідуть справи у його книжковій крамничці на околиці міста.

–  Гаразд. Я почекаю його у вітальні.

–  Припиніть, Девіде. Заходьте до бібліотеки.

Девід не пам’ятав, коли востаннє він був цій кімнаті. Це було ще тоді, коли Кеті була жива. Містер Томпсон прибрав негативні думки і почав оглядати книжні полиці. За цим заняттям його і застав містер Гарріс. Побачивши друга, Девід залишив книжки і привітався:

–  Добридень, друже мій!

–  Вітаю, Девіде! Чим можу допомогти?

–  Потрібно дещо обміркувати з вами, Вільяме. Річ у тім…

–  Стривай. Краще обговоримо це на шляху до «Гамбіту».