Розділ вісімнадцятий

Весілля було напрочуд простим і скромним. Жодної помпезності та химерності, які властиві кожному весіллю, незважаючи на соціальний та матеріальний статус молодят. На святі було дуже мало гостей: Девід Томпсон, усі власники «Гамбіту», окрім, звісно, містера Волкотта, інспектор Ентоні Кроуел та власник фехтувальної секції Френк Мартінс з боку нареченого, дворецький Джеймс Сміт та повія з «Прінцес­-оф-­зе-­найт» Лора Світ з боку нареченої.

Після всіх урочистих церемоній запрошених на весілля чекав фуршет у маєтку містера та місіс Гарріс. І навіть на бенкетному столі було не так багато аристократичних страв, до яких звикли усі чиновники та багатії країни. Окрім мармурової яловичини та кількох видів дорогих червоних та білих вин, страви були досить простими. Але приготовані вони були так вишукано, наче їх готував не Джеймс, а справжній маестро кулінарії. Ніколи ще звичайний дворецький не чув такої кількості похвали щодо його кулінарних здібностей. Він навіть трохи почервонів. Втім, на щастя для нього, цього ніхто не помітив.

Завершивши трапезу, гості ще раз привітали Вільяма та Мері і розійшлися по домівках. Містер та місіс Гарріс допомогли Джеймсу з миттям посуду і опівночі піднялися до спальні. Усі речі Мері були вже розміщені у їхній спільній кімнаті і займали удвічі більше місця, ніж речі Вільяма.

Залишившись удвох, молодята загасили світло, і їхні тіла сплелися у єдине ціле. Ніжний дотик губ умить розігнав кров по тілу, а розум наповнював емоціями, замінюючи усі думки та міркування. Пристрасть заволоділа ними і змусила зануритися до ліжка. Тієї ночі молодята не могли заснути. Лише під ранок сон забрав їх до свого царства. Їм снилося майбутнє: по-­своєму різне, але для обох щасливе.

Близько опівдня Вільям прокинувся від шуму, що долинав знизу. Одягнувши халат, містер Гарріс вийшов з кімнати, вирішивши не будити молоду дружину. Тільки­-но господар спустився до вітальні, він побачив Джеймса, який не впускав до будинку дівчину, яка наполегливо намагалася увірватися до помешкання. Це була Лора Світ – подруга Мері. Під лівим оком міс Світ красувався синець, а під губою запеклася кров. На правому зап’ястку тендітної дівочої руки виднілися червоні сліди від грубої чоловічої руки. Побачивши містера Гарріса, Лора впала на коліна і, склавши долоні, почала жалібно скиглити:

–  Містере Гаррісе! Зжальтеся наді мною! Будьте ласкаві, містере Гаррісе!

–  Негайно підведіться, міс Світ! – суворо наказав Вільям. – А тепер продіймо до бібліотеки і ви усе мені поясните. Джеймсе, будь ласка, зробіть мені каву, а міс Світ…

–  Ні, дякую. Я нічого не буду, – промовила крізь сльози Лора.

–  Тоді лише мені.

–  Як бажаєте, містере Гаррісе, – вимовив Джеймс і рушив до кухні.

Увійшовши до бібліотечного крила, Вільям запропонував Лорі зайняти будь-­яке місце. Дівчина зайняла місце біла каміну. Містера Гарріса не покидало відчуття дежавю. «Якщо вона буде просити мене взяти її на роботу покоївкою, я не втримаюсь від сміху», – розмірковував Вільям.

–  То чим я можу допомогти вам, міс Світ?

–  Міс Олбані, якщо точніше. Мені довелося взяти псевдонім для праці у борделі.

–  Міс Олбані? Гм. А звати вас раптом не Енн?

–  Так. А звідки ви знаєте? Мері розповіла?

–  Ні. Наші родини товаришували, коли ми з вами були дітьми.

–  На жаль, я була надто маленькою і не пам’ятаю цього.

–  Зате я пам’ятаю. І пам’ятаю, що сталося далі у вашій важкій долі. Та все ж мене цікавить, чому у вас такий вигляд? Що сталося?

–  Саме через це я й прийшла до вас, містере Гаррісе. Вже п’ять років я займаюся тільки тим, що виконую збочені бажання трухлявих багатіїв, яким не вистачає у житті лише молодого дівочого спокусливого тіла. І регулярно я терпіла різні знущання, побої та навіть мордування. А звернутися до владних установ не могла, адже прав маю менше, ніж волоцюги. Тим більше, що власник борделю, містер Бенджамін Лоуренс, який є моїм дядьком, у змові з місцевою владою. Я вже не кажу про те, що він використовує наркотичні препарати, аби пригнічувати волю дівчат. Сьогодні, повернувшись із вашого весілля і відмовившись від клієнта через втому, мій любий дядько не вигадав нічого кращого, ніж просто побити мене.

–  Це жахливо, міс Олбані! Просто жахливо. З цим необхідно щось робити.

–  О, ні! Містере Гаррісе, не потрібно. У вас нічого не вийде. Не витрачайте на це час. Я не хочу, аби через мене у вас були неприємності.

–  Гаразд. Але я гадаю, що ви, міс Олбані, прийшли до мене не просто пожалітися, чи не так?

–  Так. Я…

Тієї ж миті двері бібліотеки відчинилися і до кімнати увійшла Мері. Побачивши подругу та її зовнішній вигляд, місіс Гарріс одразу ж підбігла до неї і обійняла.

–  Що трапилося, люба? – поцікавилася Мері, оглядаючи синці на тілі Енн. – Знову цей негідник Лоуренс?

–  Так… Я саме просила у містера Гарріса прийняти мене покоївкою.

–  Вільяме, будь ласка, хай працює у нас. Цей Лоуренс – справжній покидьок.

–  Дідько. Мабуть, все ж таки доведеться прийняти. Все одно вчора я втратив покоївку, – зітхнувши, вимовив Вільям.

–  Та отримав дружину, – промовила Мері, обійнявши чоловіка.