Розділ сімнадцятий

Містер Девід Томпсон, оглянувши свій гардероб, дійшов висновку, що у нього немає жодного костюма пристойного вигляду. А на весілля друга потрібне чи не найкраще вбрання. Тому Девід вирішив скористатися послугами найкращого кравця міста – містера Пітера Ламбера. Його мережа майстерень широко відома у всьому графстві та за його межами. Звісно, одяг, що виготовляв містер Ламбер, коштував чимало, але кожна з деталей костюма – справжній витвір мистецтва.

Увійшовши до майстерні, Девід почав розглядати вже готові костюми. До нього підійшов власник закладу.

–  Добридень, шановний пане! Чим я можу допомогти? Бажаєте новий костюм?

–  Доброго дня. Так, саме так. Потрібен новий костюм. Який порадите?

–  З цих? – запитав кравець, показуючи на вітрину. –  Жодного.

–  Як це?

–  Найкращий костюм завжди шиємо під замовлення. Тобто з усіма необхідними замірами і заздалегідь оголошеними побажаннями щодо фасону, кольору та матеріалу вбрання.

–  Що ж, тоді не будемо гаяти часу.

–  То який саме костюм вам потрібен? – запитав містер Ламбер, роблячи заміри і ретельно записуючи дані.

–  Якщо чесно, то я зовсім не розуміюсь на моді. Мені потрібен гарний костюм. Я запрошений на весілля мого друга.

–  Не про весілля містера Гарріса часом йде мова?

–  Так. А звідки ви дізналися?

–  Містер Гарріс є моїм постійним клієнтом. І через весілля він вирішив оновити гардероб.

–  Що ж, тоді ви розумієте, що мені потрібно.

–  Гадаю, що так. Як ви дивитесь на те, аби я створив вам костюм­-трійку з бавовняної тканини темно­синього кольору?

–  Гадаю, що це було б непогано. І ще мені потрібні сорочка і, мабуть, краватка.

–  У такому випадку я пропоную вам кілька білосніжних сорочок і червоного кольору краватку.

–  Чудово. Мені подобається.

–  Я радий цьому.

Записавши заміри, містер Ламбер почав уточнювати усі необхідні деталі. Під час цього заняття до майстерні увійшов містер Гарріс.

–  А! Містере Гаррісе! Вітаю! Через кілька хвилин ви отримаєте своє замовлення, – промовив кравець, гукаючи хлопчака і даючи йому вказівки.

–  Девіде! Доброго дня! Як справи? – привітався Вільям.

–  Добридень, Вільяме! Все гаразд, дякую. Ось, зайшов придбати вбрання на ваше весілля, а тут змушують міряти щось, – промовив містер Томпсон, посміхаючись.

–  Це того варте, друже. Як маєток?

–  Майже відновив. Залишився лише дах. Але це затягнеться на кілька років, гадаю.

–  Ось ваш костюм, містере Гаррісе, – промовив містер Ламбер, вручаючи замовнику згорток.

–  Дякую, Пітере. Ще побачимось, – промовив Вільям, прощаючись із власником майстерні. – Щасти, Девіде. Чекаю на весіллі.

–  Бувайте, друже мій.

Розплатившись, Девід вийшов з майстерні і вирушив додому. Його розум заповнювали думки про весілля Вільяма і Мері, про вінчання, про… Кеті. Девід раптом згадав про свою кохану Кеті. Вже кілька тижнів він не згадував її зовсім – був надто заклопотаний. А тепер згадав. Містер Томпсон одразу ж захотів знову напитися, але все ж переборов це у собі. «Життя не завершується на цьому, Девіде. Зберися. Візьми себе до рук. Не можна жити минулим. Треба пам’ятати про нього, але не більше того. Ти вже нічого не зробиш. Продовжуй жити для себе. Продовжуй жити для неї. Навіть якщо тобі боляче, а простіше і легше було б просто вчинити суїцид або напитися до безпам’яті, – неважливо. Потрібно жити. Заради Кеті. Заради кохання до неї, яке ніколи не мине. Ніколи».

Девід не пам’ятав, як він дійшов до будинку, але розум його знову став кришталево прозорим і він увійшов до оселі. Тієї ночі думки про Кеті заважали зануритися у світ марень, та, врешті­-решт, Девіду вдалося заснути.