Розділ шістнадцятий

Тільки­-но сонячні промені почали знову зігрівати холодну землю, Вільям зробив Мері пропозицію руки та серця. На очах збентеженого Джеймса міс Сміт дала свою згоду містерові Гаррісу і вони з’єдналися в обіймах і поцілунках. Дворецький трохи почервонів і вийшов з кімнати, радіючи, мабуть, більше, аніж обоє закоханих разом узяті. Нарешті у його доньки буде гідне життя. Це зігрівало його душу на схилі років і змушувало прожити ще кілька років, аби поспостерігати за щастям найціннішого скарбу в його нікчемному житті. «Ах, якби була жива її мати», – на очах Джеймса виступили сльози, які він одразу ж тихцем витер.

Містер Гарріс вирішив не відкладати усе на завтрашній день. Разом з Мері вони одразу ж обговорили усі нюанси весільних клопотів. Мері наполягала на вінчанні, Вільям же був категорично проти. Та все ж кохання до Мері та її чарівний поцілунок змусили його погодитись на цей релігійний обряд. Того ж вечора, після подання заяви до міського органу реєстрації та обнуління шлюбів, міс Сміт вирушила до весільного салону, а містер Гарріс – до найближчого храму. Всередині базиліки до Вільяма підійшов священнослужитель і запитав:

–  Чим я можу допомогти, сину мій?

–  Ми з моєю нареченою хочемо тут обвінчатися.

–  Тоді ходімо до іншої кімнати, обговоримо деталі.

Разом зі священником Вільям розпланував усе до дрібниць. Кожну хвилину обряду було розписано. Містер Гарріс хотів, аби все було ідеально. Святий отець робив усе, щоб допомогти йому в цьому.

–  А тепер найголовніше, сину мій. Коли саме буде вінчання?

–  У наступну суботу.

–  На жаль, це неможливо. Того дня буде похорон містера Бермінгена з донькою.

У очах Вільяма потемніло, а розум затьмарився. Одразу ж виник образ покійного мера з перерізаним горлом та маленький гробик для Роуз. Вільяму стало зле. Він майже впав, та священник встиг схопити аристократа за руку. Містер Гарріс отямився, в його очах читався жах.

–  Вам зле? Викликати лікаря? – запитав священник.

–  Що ви щойно сказали?!

–  Я сказав, що у наступну суботу буде поховано містера Рудфорда, молочника з Олд­-Вілладж-­роуд.

Вільям відчув, як з його душі хтось скинув величезний камінь.

–  Сину мій, з вами все гаразд?

–  Так. Я… Я просто втомився. Піду додому. На все добре.

–  І вам. Хай Бог береже.