Розділ п’ятнадцятий

Розслідування вбивства містера Бермінгена тривало всю зиму. Інспектор Кроуел чіплявся за будь­-які дрібниці та подробиці, та все марно. Мотиву не було ні в кого. Навіть підозрюваний містер Гарріс здавався невинуватим – не існувало жодного доказу проти нього. Щодо вбивства містера Мітчелла, то тека з матеріалами справи накопичувала пил у архіві нерозкритих злочинів. Інспекторові дали ще місяць зробити хоч щось, аби розслідування зрушило з місця – інакше його чекає пониження у званні й посаді. Вбивство політика мало за собою слід. Верхівка керівництва країни пильно стежила за діями усіх співробітників відділку. І в першу чергу саме за Ентоні.

Сидячи у своєму кабінеті, інспектор Кроуел вирішив спробувати об’єднати обидва вбивства. «Але яким чином? Це зовсім різні люди. Їх майже ніщо не зв’язувало. Хіба, може… – розум Ентоні відвідала чудова думка. – Авжеж! Земля. Ділянка. Але нового власника ще нема і ближчим часом не буде. Отже, вбивця не хотів привласнити її. Навпаки, вбивця – той, хто не був радий угоді. Містер Волкотт. Все збігається, окрім одного – на час другого вбивства він знаходився вдома. І це підтвердить будь­-хто. Навіть наші співробітники. А якщо в нього був співвиконавець? Звичайно! Містер Волкотт не дурний, аби самому вбивати – він когось наймав або попрохав. Якогось друга. Містера Гарріса! Але у нього алібі є в обох випадках. Гм. Щось не те. Та маю відчуття, що я на правильному шляху. Потрібно міркувати далі». Інспектор почав перебирати в голові усе, що тільки було можливо: спільних знайомих жертв та підозрюваних, можливі мотиви, дії кожного з них, характери, принципи життя, матеріальний стан, особисте життя, дозвілля, хобі, заробіток. Ні за що не можна було зачепитися. Як раптом інспектора осінило. Він вибіг з кабінету, ледь не забувши його зачинити. Ентоні вирушив у редакцію видання «Морнінг­-івентс» на Д’юті­-роуд.

Увійшовши до будівлі видавництва, Ентоні одразу ж зустрів головного редактора, містера Дена Чейза. Побачивши представника влади, журналіст спочатку злякався, але все ж взяв себе до рук і привітався:

–  Добридень, інспекторе! Чим я можу допомогти нашій поліції?

–  Вітаю, містере Чейзе. Мені потрібен випуск «Морнінг­-івентс» піврічної давнини, де йшлося про події на Нешнл-­Глорі-­сквер. Про «свавілля правоохоронців».

–  О, я так не вважаю! Це не я редагував, а власник. Я лише…

–  Заспокойтеся, я тут не за цим. Просто надайте мені той випуск. У вас же залишаються кілька екземплярів?

–  Авжеж. Зараз подивлюся. Було б краще, якби ви нагадали мені дату тих подій.

–  Якби ж я це пам’ятав, містере Чейзе. Десь початок жовтня. Якщо я нічого не плутаю.

–  Десяте жовтня, інспекторе. Блискуча пам’ять. Ви…

– Дайте мені газету, містере Чейзе! – голосно промовив Ентоні, зупинивши потік лицемірства і лестощів від головного редактора. – Дякую!

Знайшовши потрібну статтю, інспектор Кроуел тицьнув пальцем у рядок і показав його редакторові.

–  «Загинув хлопчисько-­жебрак», – прочитав містер Чейз. – Так. Шкода його. Та що ж зробиш?

–  Хто цей хлопчак?

–  А я звідки знаю? Містер Шон Грін сказав лише те, що він загинув на лікарському столі.

–  Красно дякую, містере Чейзе. Газету я заберу, добре?

–  Звичайно, звичайно, інспекторе. Може, ще й сьогоднішню редакцію візьмете?

–  Ні, це зайве.

Наступною зупинкою інспектора того холодного дня була злощасна площа. Шлях до Нешнл­-Глорі-сквер стелився білосніжною ковдрою, на якій виблискували коштовні камінці. Сонячні промені, відбиваючись від вулиць засніженого міста, створювали відчуття присутності усередині якоїсь печери зі скарбами. Зі стелі чарівного гроту сипалися дрібні діаманти, які змушували відчувати одночасно і дискомфорт, і ейфорію в того, до кого вони доторкалися своїми гострими морозними кінчиками.

Ентоні хотів якомога швидше дістатися до помешкання Грінів. Незважаючи на чарівну красу, холод був цілком звичайним і доволі сильно вгризався в тіло інспектора. Увійшовши до оселі, інспектор відчув, що замерзає ще більше. Бідність сімейства Грінів не дозволяла розпалювати камін надто сильно. Навіть смерть матері Шона призвела лише до ще більшого розпачу, а гроші, зекономлені на ліках, які вже були не потрібні, майже одразу були витрачені на похорон. Інспектора зустрів голова родини:

–  Вітаю, інспекторе! З якого питання ви відвідали мою оселю?

–  Добридень, містере Гріне! Чорт забирай, як же холодно! – промовив Ентоні, тремтячи від п’ят до голови.

–  На жаль, ми не можемо дозволити собі більше. Прошу пробачення, інспекторе.

–  Не варто. Дайте мені кілька відповідей і я піду.

–  Звичайно! Що саме вас цікавить?

–  Під час погрому на Нешнл­-Глорі-­сквер десятого жовтня минулого року загинув хлопчик­-жебрак. Що саме сталося?

–  Один зі службових собак стрибнув на нього і увігнав свої ікла в шию. Поліцейський пристрелив тварину, а містер Гарріс підняв хлопчака на руки і повіз його до доктора Вілкінсона на Модерн-­Таун­роуд.

–  Містер Гарріс, кажете?

–  Так! Він спочатку хотів, аби я його врятував, але у мене не було потрібних медикаментів. Через годину містер Гарріс повернувся весь у крові і повідомив мені, що хлопець загинув.