Розділ чотирнадцятий

«Нікого не розбудити», – саме таке завдання поставив собі містер Гарріс і блискуче його виконав. І Джеймс, і Мері міцно спали й не чули, як молодий власник маєтку близько опівночі покинув оселю, а через якийсь час повернувся. У цьому йому дуже допомогло вікно на першому поверсі, через яке він у дитинстві частенько втікав на вулицю, коли батько суворо забороняв дворецькому відчиняти двері маленькому Віллі.

Вільям піднявся до спальні, увійшов та міцно, але максимально тихо, зачинив за собою двері. При холодному освітленні кімнатного світильника він оглянув себе і помітив червоні плями на рукаві чорного пальто та кілька крапель крові на білосніжному манжеті сорочки. «Жахливо! – подумки вигукнув містер Гарріс. – Потрібно позбутися цих речей. Але як? Джордж мені вже не допоможе. Трясця! Отже – це фінал. Зранку тут буде поліція, і мене одразу ж викриють. Можна починати готуватися до страти. Інших варіантів я не...». Погляд Вільяма впав на бритву, що лежала біля дзеркала. Він витяг з піджака хустку і поклав до кишені пальто, яке зняв із себе і повісив на стілець. Вистава почалася: Вільям ліниво підійшов до трюмо, взяв до рук бритву, розкрив її і кинув на підлогу. Далі він рукою намацав лезо і вхопився саме за нього, якомога сильніше стиснувши праву руку в кулак. Одразу ж впустивши бритву, містер Гарріс підбіг до пальто і скривавленою рукою схопив рукав, що вже був заплямованим після нічних подій. Лівою рукою актор дістав хустку і перемотав поранену долоню. План здавався йому ідеальним. Залишивши все на своїх місцях, Вільям ліг до ліжка і спробував заснути. Це було зробити вкрай важко через сильний біль у руці, однак втома взяла своє і за кілька хвилин його свідомість вже мандрувала шляхами сонного царства. Тієї ночі містеру Гаррісу уві сні з’явився містер Бермінген і містер Фокс. Мер потиснув руку Вільяму і подякував за приємну бесіду. Містер Бермінген залишався життєрадісним, незважаючи на те, що з його горла повільно витікала кров, поступово зафарбовуючи сорочку. Містер Фокс підійшов до Вільяма і прошепотів на вухо: «З ким я буду грати у шахи, коли вас стратять?! Ви про це подумали?! Ні! Ви тільки про себе і думаєте! Ви нічим не кращі за Мітчелла! Навіть гірші! Що ви зробили для суспільства, окрім вашої справедливості?! Нічого! Зовсім нічогісінько! Ви не гідні життя! Я так вирішив!» Після цього містер Фокс дістав ножа і вдарив Вільяма у живіт. Вільям прокинувся спітнілий. На дворі вже панував ранок. Страх бути викритим наповнював душу і розум. Двері спальні відчинила Мері.

–  Доброго ранку, Вільяме! Як спалося? Що… Що у вас з рукою?

–  А, це дрібниці. Вночі намагався підняти бритву і взявся за лезо. Нічого страшного. Хіба що одяг трохи забруднив. Зможете випрати?

–  Звісно. Та спершу дозвольте подивитися на рану.

–  Гаразд, – промовив Вільям, розмотуючи хустинку, яка просочилася кров’ю і прилипла до порізу.

–  О, Боже! Я зараз покличу лікаря.

–  Не треба, Мері. Все гаразд. Треба лише замінити пов’язку.

Через кілька хвилин Мері закінчила перев’язку і вийшла з кімнати, забравши заплямовані речі. Вільям, спеціально не прибираючи нічого у спальні, спустився до бібліотеки, де його вже чекала кава та свіженька «Морнінг­-івентс». Починати ранок у саду було не кращою ідеєю, бо погодні умови не дозволяли насолоджуватися красою ландшафту, а лише змушували тремтіти від холоду. Тому, розташувавшись у бібліотечному крилі, містер Гарріс узяв до рук газету, головною подією якої було «жахливе і таємниче вбивство міського голови містера Фреда Бермінгена». У статті автор описував, як, коли і де саме вчинено злочин. Нічого незвичайного, окрім останнього рядка, який змусив душу містера Гарріса тріпотіти, а руки – тремтіти:

«Сумна звістка про загибель містера Бермінгена дуже вплинула на міс Роуз, яка не витримала такого удару долі. Доньку буде поховано разом з батьком».

«Я – чудовисько! Своїми діями я занапастив одразу два життя. До того ж друге належало дитині – чистій та невинуватій ні в чому. Не потрібно було поспішати! Адже життя Джорджа не важливіше за життя Роуз. Чи важливіше? Чи вони рівнозначні? Ах, як же важко! Ну чому?! Чому все саме так?! Я ж не хотів цього. Мені необхідно бути більш стриманим і ретельніше все з’ясувати! Наступного разу так і зроблю. Якщо, звісно, мене сьогодні не заарештують», – Вільям подумки роздирав свою душу на шмаття. Він вже був згоден на страту, тільки б закінчилися ці страждання. Та у долі були інші плани на містера Гарріса.

Тільки­-но Вільям залишив бібліотеку, Джеймс впустив до будинку інспектора Ентоні Кроуела. Інспектор, побачивши господаря, промовив:

–  Доброго ранку, містере Гаррісе. Ви знаєте новини?

–  Гадаю, що ви про вбивство нашого мера?

–  Так. Саме про це. Мені потрібно поставити вам кілька питань, не заперечуєте?

–  О! Звісно ні. Що вас турбує?

–  Навіщо ви його вбили, містере Гаррісе? – запитав Ентоні, пильно спостерігаючи за реакцією Вільяма.

–  Що?! Ви при своєму глузді, інспекторе?! Я нікого не вбивав! – Вільям на «відмінно» зіграв роль спантеличеного і водночас обуреного підозрюваного.

–  Що ж, отже, це були не ви? Гаразд. Доведеться шукати когось іншого. Та все ж кілька питань я повинен поставити.

–  Ну то запитуйте! – продовжував грати Вільям, у душі якого розпалювалися справжні воєнні дії.

–  Що ви робили з одинадцятої до першої години ночі?