Розділ тринадцятий

Повернувшись додому після звичайного робочого дня, Фред Бермінген спершу завітав до кімнати своєї доньки Роуз. Побачивши батька, юна леді посміхнулася. В згаслих очах знову спалахнула іскра радості та надії. Мер міцно обійняв дочку і влаштувався у кріслі поруч ліжка.

–  Як почуває себе міс Бермінген? – запитав Фред.

–  Як тільки ви прийшли, тату, мені одразу стало легше.

–  Дуже добре, люба. Сьогодні я йду на черговий фуршет. Один з останніх, Роуз. Чуєш? Ще зовсім трішки. І все скінчиться. Ти рада?

–  Так. Дуже. Але, якщо чесно, я не відчуваю, що це мені допоможе. Якщо Бог вирішив узяти моє життя, то його вже ніщо не зупинить. Якщо не зараз, то потім.

–  От потім і побачимо, а зараз пообіцяй мені, Роуз, що ти витримаєш ще тиждень, доки я не зберу всю необхідну суму. Гаразд?

–  Обіцяю, батьку. Я буду триматися.

–  Добре. Ти – найкраща донька у всьому світі. Мама б тобою пишалася.

–  Я думаю, що вона і так пишається. Спостерігає за мною з небес і каже: «Ось яка в мене чудова дочка. Найліпша з усіх».

На очах містера Бермінгена виступили сльози. Минуло вже три роки, як пішла з життя його кохана Сандра. Та кожного разу, як Фред дивиться на свою доньку – одразу ж згадує дружину. Три роки тому він втратив важливу людину і лише донька змушувала його жити далі, не опускати рук. Кожного дня містер Бермінген робив усе, щоб Роуз продовжувала жити. Втрата дочки означала б втрату всього, що залишилося в житті мера. Майже кожного дня містер Бермінген був присутнім на бенкетах і різних раутах лише з однією метою: зібрати максимум пожертв вершків суспільства. Усі кошти йшли на лікування доньки. Але містер Бермінген не вкрав жодного гроша – лише пожертви, подарунки та мізерна, якщо порівнювати з необхідною для лікування сумою, зарплата. І от залишилося зовсім трохи. Декілька світських вечорів – і все. Життя його дев’ятирічного скарбу врятовано.

Через кілька годин містер Бермінген, узявши з собою дипломат для пожертв, поцілувавши Роуз і побажавши їй солодких снів, вийшов з будинку та рушив до містера Степсона. Підходячи до маєтку бухгалтера, Фред відчув, що за ним хтось іде. Обернувшись, містер Бермінген кілька хвилин вдивлявся в темряву, доки не зрозумів, що таємним переслідувачем був бродячий пес. Тварина лі ниво промайнула біля мера і зникла в пітьмі. Фред зітхнув з полегшенням і продовжив свій шлях до маєтку, у якому на нього вже чекали.

Біля дверей мер зустрів містера Генрі Фокса, який повертався з «Гамбіту» та вирішив зайти на свято до свого приятеля.

–  Доброго вечора, містере Фоксе, – привітався Фред.

– Вітаю, містере Бермінгене, – відповів взаємністю Генрі.

–  Як ваші справи?

–  Нічого. Дякую. Щоправда, у клубі надто самотньо. Містер Мітчелл на цвинтарі, містер Волкотт – у відділку, а містер Гарріс не приходить до клубу вже кілька тижнів.

–  Шкода, звісно. Та нічого з цим не вдієш. А вас також запрошено на бенкет?

– Так, та я на кілька хвилин. Лише привітаю господаря. Мене вдома чекають гості – до дружини приїхали батьки. Я й радий затриматися тут, та не хочу чергового скандалу.

–  Розумію. У такому разі тільки після вас, містере Фоксе.

–  Дякую.

На порозі їх зустрів сам Х’юго Степсон. Привітавши приятеля і пояснивши ситуацію, містер Фокс залишив будинок і рушив додому. Господар будинку запросив мера до головної зали і почав розмову:

–  Ви знову з дипломатом, містере Бермінгене?

–  Так. Залишилось зовсім трохи. Дякую, що запросили мене на бенкет, містере Степсоне.

–  Не варто вдячності. Я усе чудово розумію. Через кілька годин я наголошу присутнім щодо пожертв. Я, звична річ, теж покладу трохи.

–  Дякую, красно дякую, містере Степсоне! Я ніколи не забуду вашої доброти. Як тільки усе владнається – я до ваших послуг.

–  Припиніть! Я роблю це не з корисливих мотивів. Я дійсно хочу допомогти вам і вашій гарненькій дочці. А тепер прошу до столу.

Того вечора іменинник не поскупився, і їжа заполонила увесь простір на бенкетному столі. До того ж, страви були не абиякі, а найвишуканіші. Фуагра, лобстери, червоний та чорний кав’яр, мармурова телятина, дорогі вина – усе це було звичним для кожного другого гостя та знайомим кожному присутньому. Такими стравами здивувати можна було тільки жебраків з вулиці, але ніяк не запрошених на цей раут. Вищі чини армії, флоту, поліції, посадовці державних органів, аристократія і просто заможні міщани – ось ті, хто відвідував такі фуршети. І нікому не було діла до того, яким саме чином той чи інший офіцер, чиновник чи багатій здобули свої лаври, що допомагали потрапити на подібного роду заходи.

Через кілька годин містер Степсон, як і обіцяв, наголосив гостям про добровільні пожертви, аби врятувати життя маленької дівчинки. Багато присутніх чудово знали про горе містера Бермінгена і охоче віддавали частину своїх коштів, одночасно прикрашаючи розповідь про хворобливий стан дівчинки, аби інші члени верхівки суспільства не жалкували своїх грошей на добру справу.

Вже збираючись додому, містер Бермінген запитав у містера Степсона:

–  А чого ви не запросили містера Гарріса? Він же ваш сусід, чи не так?