Розділ дванадцятий

Наступного дня, зробивши усі ранкові процедури, містер Гарріс, як завжди, сидів у саду і читав свіженький випуск «Морнінг-­івентс». У газеті було детально описано «вчорашній погром на Нешнл­Глорі­-сквер» та «беззаконні дії полісменів». Про загибель Джорджа редактор виділив одне речення: «Загинув хлопчисько­-жебрак». Вільям дуже розлютився, проте не показав жодної емоції на обличчі і лише перевів погляд з газети на сад. Поява в будинку Мері дійсно ушляхетнила його – він заграв фарбами, які заспокоювали душу та розслабляли тіло, наче вправний масажист. Навіть восени, коли природа починає засинати, ландшафт саду продовжував зеленіти і приносити користь усім, хто в ньому знаходився.

«Вбивця Джорджа повинен відповісти, якщо не за законом, то за справедливістю. Я маю з’ясувати, хто саме віддав наказ правоохоронцям прибути на площу. Треба вирушити до відділку. Якраз дізнаюся про долю бідолашного Джона», – розмірковував містер Гарріс, допиваючи свою ранкову каву.

Одягнувши темно-­синій костюм у смужку, білосніжну сорочку і світло­-синю краватку, узявши до рук чорне пальто, містер Гарріс рушив до міського поліцейського департаменту. Лютий північний вітер змусив Вільяма одягнути пальто і прискорити крок, аби швидше заховатися від вітру, який пронизував тіло до кісток. На порозі відділку він ледь не зіткнувся з інспектором Кроуелом.

–  Доброго дня, інспекторе! – привітався містер Гарріс.

–  Вітаю! Вибачте, я трохи поспішаю. Побалакаємо іншого разу.

–  Гаразд. На все добре.

Тільки­-но Ентоні залишив будівлю, Вільям підійшов до чергового та запитав:

–  Чи можу я поцікавитися, що саме вчора трапилося на Нешнл­-Глорі­-сквер? Газетні видання досить розмито повідомляють про ті події.

–  Все, що вам потрібно знати, шановний, це те, що вчора підрозділ правоохоронців виконував свої службові завдання.

–  А хто саме робив розпорядження щодо звільнення площі від скупчення жебраків? Керівництво відділку, вважаю?

–  Звичайно. Принцип єдиноначальності, розумієте?

–  О, звісно. А чи можу я побачитися з вашим керівництвом?

–  З якого питання?

–  З особистого.

–  Як вас представити?

–  Містер Вільям Гарріс.

– Зачекайте тут, я дізнаюся, – промовив правоохоронець і пішов кудись. За кілька хвилин він повернувся. – Будь ласка, проходьте. Треті двері ліворуч.

–  Красно дякую.

Увійшовши до кабінету головного правоохоронця міста і околиць, містер Гарріс зачинив за собою двері і промовив:

–  Вітаю, містере Хаунде!

–  Добридень! Чим можу допомогти?

–  У мене до вас запитання щодо вчорашніх дій ваших підлеглих на Нешнл­-Глорі-­сквер.

–  Так я і думав… Слухаю.

–  Я хотів би дізнатися, чиїм саме наказом керувалися поліцейські під час вчорашніх подій.

–  Моїм, звичайно. Я ж керівник. Усе, що тут відбувається, – відбувається лише за моїми розпорядженнями або за моєю згодою. Я на те й начальник, чи не так? Ха-­ха.

–  Так, так. Звісно. Просто я гадав, що вказівка прийшла десь згори. З мерії, наприклад.

–  А якщо й так, то що? Це щось змінює?

–  Для вас нічого, для мене – все.

–  Що ж, ця інформація не має грифу секретності. Тим більше, що ви маєте рацію – містер Бермінген попросив мене зайнятися цією справою.

–  Тобто, звільнити для нього територію?

–  Це ж власність місцевої влади, зрештою.

–  Так. Це я розумію.

–  А тепер, якщо більше питань у вас нема – рушайте до містера мера і вирішуйте з ним ваші особисті проблеми.

–  Неодмінно. Дякую вам за щирість, містере Хаунде.

–  Це мій обов’язок, містере…

–  Гаррісе, – нагадав Вільям, зробивши звичний кивок.

–  На все добре, містере Гаррісе.

–  О! І ще одне. Мало не забув.

–  Що ще?

–  Чи можу я побачитись із заарештованим Джоном Волкоттом?

–  Ви його знайомий?

–  Приятель.

–  Що ж, чом би й ні? Тільки не більше, як пів години.

–  Звісна річ. А де я можу його побачити?

–  Я проведу вас. Прошу.

Дійшовши до камери, у якій тримали Джона, Річард Хаунд наказав відчинити її, і Вільям зайшов усередину. Побачивши знайомого, містер Волкотт кинувся з обіймами до відвідувача.

–  Вільяме! Який я радий тебе бачити!

–  Джоне! Як ти себе почуваєш? Над тобою не знущаються? Годують гарно?

– О, Вільяме! Окрім цього бридкого приміщення, все гаразд. Через кілька днів суд, на якому мій адвокат зробить усе, аби я опинився вдома, хоч і на домашньому арешті.

–  Певен, що все вийде, і скоро мій любий Джон буде ніжитися у ванній, попиваючи шампанське.