Розділ одинадцятий

Через пів року після інциденту земельна ділянка у центрі міста повернулася у власність мерії. Спадкоємці покійного містера Мітчелла відмовились від спадщини і містер Бермінген був страшенно радий цьому. Адже не тільки повернувся в його розпорядження ласий шматок землі, так ще й гроші, за нього сплачені, залишалися у його кишені. Ця дрібниця змусила інспектора Кроуела враховувати можливу причетність мера до вбивства. Проте заарештувати його виявилося неможливим. Насамперед через те, що на це повинен бути спеціальний дозвіл керівництва. А оскільки алібі в містера Бермінге на було залізне (того вечора він був присутнім на черговому бенкеті), керівництво відділку не задовольняло прохання Ентоні. Та все ж версію, що мер може бути організатором убивства, інспектор не відкидав.

У зв’язку з тим, що інших охочих придбати ділянку поки що не знайшлося, містер Бермінген все ж дозволив волонтерській організації знову розбити табір і продовжувати свою неприбуткову діяльність. Але тільки до моменту появи нового власника, якого, за словами мера, він уже підшуковував. До центру міста знову почали сходитись жебраки.

Уже декілька тижнів усе сімейство Грінів надавало допомогу нужденним. Голова родини містер Шон Грін – військовий лікар у відставці, надавав медичну допомогу знедоленим. Його чудова дружина, місіс Валері Грін, уроджена Вілкінсон, готувала юшку прямо на площі. Їхня донька Керолайн допомагала матері, роздаючи жебракам миски з гарячою їжею, а син Чарлі видавав деякі старі речі волоцюгам. Праця не приносила сім’ї прибутку і майже усі пожертви від меценатів, одним з яких був містер Гарріс, йшли лише на продукти і медикаменти для нужденних. Залишки від доходів перепадали на життя самих Грінів, яке було не таке вже й безтурботне. Власного житла у них не було, доводилося орендувати. Чарлі паралельно вчився у коледжі, і навчання також потрібно було оплачувати. Мати містера Гріна була дуже хвора і потребувала щоденної порції ліків, витрати на які сильно вдаряли по бюджету. Та все ж вони продовжували свою справу, адже не могли не допомагати тим, хто цього потребує. Навіть старенька мати Шона вмовляла його не купувати ліки, а витрачати гроші з розумом. Та він її ніколи не слухав.

Одного дня містер Гарріс вирішив завітати на Нешнл-Глорі-­сквер, аби подивитися, на що йдуть його безприбуткові інвестиції. Одягнувши світло­-коричневий костюм, прихопивши з собою чорне пальто, Вільям вийшов з будинку та рушив до центру міста. Вулиця була вкрита пожовклим листям, яке дуже повільно осипалося з дерев; деінде було видно калюжі після вчорашнього дощу; сонячні промені, хоч і світили прямо в обличчя, вже не були такими пекучими.

Проходячи парком, Вільям побачив дівчину з якимось чоловіком, які розмовляли одне з одним не зовсім приязно. Наблизившись, він зрозумів, що це Мері та Девід Томпсон. Побачивши Вільяма, Мері підбігла до нього.

–  Мері! Що сталося?

–  Вільяме, допоможіть! Я ніяк не можу здихатися цього пияка!

–  Девіде, навіщо ви лякаєте цю гарну леді?

–  Не ваша справа, зрозуміло?! Ви… Вільяме?

–  Знову перебрали, Девіде?

–  Так, друже мій!

–  Щось ви сьогодні зовсім ніякий.

–  Вільяме, вибачте. Я не ображав її. Чесно. Лише просив дати декілька монет. Ну, можливо, надто наполегливо.

–  Будьте ласкаві, попросіть пробачення у міс Сміт.

–  Так. Звичайно. Прошу вибачити мене, юна міс Сміт, – навколішки промовив Девід, склавши руки, наче для молитви.

–  Ну добре, добре, пробачаю. Тільки встаньте з колін, будь ласка, – швидко промовила Мері.

–  Ну, ось і все, Девіде. Тримайте. Усе, що є в кишенях, – промовив Вільям, даючи другові кілька монет. – Може, вже досить, Девіде?

–  Дякую, Вільяме, друже мій. Я розумію, ви хочете допомогти мені, та мені допоможе лише стара з косою. Я вже змирився із цим. Залишилося переконати оточуючих.

–  А я вважаю, що ви зможете звільнити душу з цього полону.

–  Дякую, друже мій! Міс, – звернувся до Мері Девід, – цей чоловік – найкращий представник людства. Шляхетний і людяний. Прямо янгол.

–  Перебільшуєте, Девіде. І змушуєте мене червоніти.

–  А от і ні. Якби я вас не знав – ніколи б не казав так. І ви це чудово знаєте, лише соромитеся.

–  Знаєте що, Девіде? Вам треба зайнятися якоюсь справою, аби відволікатися.

–  Якою? Мене нікуди не беруть.

–  Я не про це. Знайдіть собі хобі. Приходьте до «Гамбіту», грайте у шахи.

–  О, ні! Я не можу з’явитися там в такому вигляді. Та я все ж поміркую над цим, даю вам слово, Вільяме. Я ж казав, міс Сміт, – посміхнувшись, сказав містер Томпсон, – найчудовіша людина, яку я знаю.

–  Хай щастить, друже. Побачимося, – промовив містер Гарріс, простягаючи руку приятелю.

–  І вам, друже мій! – відповів йому взаємністю містер Томпсон.

Тільки­-но Девід зник з поля зору, Мері промовила:

–  Вільяме, як ви можете приятелювати з цією пропащою людиною?

–  Чому ви так кажете, люба?

–  Він жебрак.

–  Лише тому, що припиває всі гроші.