Розділ десятий

– Я не розумію, що тут відбувається, панове? – здивовано запитав містер Волкотт, коли на нього надягали кайданки і повідомляли про його права. – Інспекторе, будьте ласкаві пояснити!

–  Ви заарештовані за підозрою у вбивстві містера Едварда Мітчелла, містере Волкотте.

–  Що за маячня?! Я нікого не вбивав!

–  Це ми з’ясуємо у відділку, містере Волкотте.

Джона вивели з будинку і посадили в транспорт, у якому вже було кілька працівників виконавчої влади міста. Як тільки двері за підозрюваним зачинились, вони рушили. Нічне місто романтично і водночас дуже злісно освітлювалося тьмяним світлом, що відходило від місячних променів та старих ліхтарів. Розум містера Волкотта переповнювали думки. «Хто міг це зробити? І чому саме мене підозрюють у цьому жахливому злочині? І що мене чекає у відділку? І як саме мене буде страчено, якщо мою провину буде доведено? І як це – помирати?» – кожна думка була ще більш моторошною, ніж попередня.

Врешті-­решт вони прибули до відділку. Джона вивели з автомобіля, завели до приміщення, яке освітлювалося яскравіше за денне світло, і лишили в кімнаті разом з поліцейським. Кайданки не зняли. Через пів години до приміщення зайшов інспектор Кроуел і, попрохавши колегу вийти з кімнати, зайняв його місце.

–  Почнімо, містере Волкотте. Скільки партій ви зіграли вчорашнього вечора у «Гамбіті»?

–  Жодної. Я не був учора в клубі.

–  Гаразд. А чому ви там не були?

–  Я був обурений вчинком містера Мітчелла і тим, що влада уклала цю угоду. Я не хотів бачити бридке і задоволене обличчя Едварда, тому й залишився вдома.

–  А може, вам закортіло прибрати посмішку з його обличчя раз і назавжди?

–  Що ви таке кажете, інспекторе?! Звісно ні! Жодна причина не може бути виправданням для вбивства. Лише оборона.

–  А можливо, ви хотіли виговорити все містерові Мітчеллу, а він почав проявляти агресію щодо вас? В такому разі діяння не буде злочинним.

–  Я розумію це, інспекторе. Я не розумію до чого тут я?

–  Тобто, ви стверджуєте, що це не ви нанесли три удари колото­-ріжучим предметом в область серця покійного?

–  Що?! Звичайно не я! Що ви за нісенітниці верзете, інспекторе Кроуеле?!

–  Не треба так хвилюватися, а то тиск підніметься. Краще дайте відповідь на таке питання: де ви були вчора з восьмої до десятої години вечора?

–  Вдома, я ж вам казав.

–  А хто може це підтвердити?

–  Мій дворецький Людвіг. Він як раз вчора…

–  Був відсутнім з сьомої до одинадцятої години вечора. Ви його відпустили до сестри. Вона вчора себе погано почувала. Все правильно?

–  Так…

–  Тобто, алібі у вас нема?

–  Так…

–  Що ж, зараз проводиться обшук у вашій оселі, аби знайти знаряддя вчинення злочину та сліди крові на одязі. Та я вважаю, що у вас було достатньо часу, аби позбутися цих речей. Наприклад, викинути в річку, закопати або взагалі спалити одяг. Щодо зброї – вона може спокійнісінько лежати у шухляді без жодної краплі крові. Та все ж, надія помирає останньою, чи не так?

–  Так…

–  От і добре. Я вас залишаю. Кайданки, на жаль, поки не можу зняти. Доведеться потерпіти. Дуже гарно обміркуйте усе.

–  Що саме я повинен обміркувати, інспекторе?

–  О, ви чудово знаєте, містере Волкотте.

Інспектор Кроуел вийшов з кімнати і його місце зайняв уже інший правоохоронець. На мить містер Волкотт і сам повірив у те, що саме він вчинив убивство. А далі почав розмірковувати над тим, що його може врятувати. На думку нічого не спадало. Здавалося, Джон був приречений.