Розділ дев’ятий

–  Містере Гаррісе, скільки перемог здобули сьогодні? – запитала Мері, коли Вільям увійшов до будинку.

–  На жаль, жодної, – посміхнувшись, відповів господар.

–  О, шкода! Та не переймайтеся. Пощастить іншого разу.

–  Навіть і не збирався, люба Мері. В мене доволі непоганий настрій.

–  Дуже добре. А де ваш плащ, містере Гаррісе?

–  Що? А! Плащ? Певно, забув у клубі. Завтра заберу.

–  Зрозуміло. Містере Гаррісе, чи не подивитесь ви деякі мої записи щодо саду?

–  Залюбки.

–  Ось, – Мері простягнула свій пошарпаний блокнотик. Її біленька тендітна ручка доторкнулась до трохи загрубілої руки Вільяма. Їхні погляди перетнулися і застигли на мить, яка здавалася кожному з них вічністю. Мері не хотіла забирати руку, та все ж змусила себе.

–  Гм. Що ж… Поглянемо, – розгублено промовив містер Гарріс і почав читати записи. Ця проста справа ніяк не вдавалася йому, адже символи на пожовклому папірці розпливалися самі собою. Довелося імпровізувати. – Досить непогано. І скільки це все коштує?

–  Я написала знизу, ось тут, – показала пальцем на папірці Мері і одразу ж відсмикнула свій ніжний пальчик, ніби соромлячись.

–  А, так. Бачу, – збрехав Вільям, – гаразд. Все у ваших руках. Ось вам мій чек, впишіть суму і зайдіть до «Сіті-Роял-­бенк». Отримаєте гроші готівкою. Або просто оплатіть ним покупки в крамниці.

–  Добре. Дякую, Віл… містере Гаррісе. Вибачте. Я піду. Мене чекає купа справ, – швидко промовила Мері і випурхнула з кімнати, наче пташка.

Містер Гарріс ще кілька хвилин стояв і намагався зібрати думки до купи – безрезультатно. Врешті­-решт, покинувши цю дурнувату ідею, він рушив до бібліотечного крила, аби зануритися з головою у книжки. Але і це виявилося надто важким. Усі думки його були про Мері. Йому потрібна була лише вона і ніхто більше. Він не помітив, як заснув, і прокинувся від того, що Джеймс гукав його до столу. Після вечері містер Гарріс вже не був спроможним заснути: до його голови лізли думки про Мері, про містера Девіда Томпсона, інспектора Ентоні Кроуела та… про містера Едварда Мітчелла.

«Що я накоїв? Я – злочинець! Чи ні? З точки зору закону – звичайно. А з точки зору моралі? Адже крім мене його ніхто б не спинив. Та все ж, я вважаю себе винуватим. Завтра ж піду до відділку і… Ні! Не можна! Я ще не завершив! Я тільки розпочав очищати це місто від бруду і лайна. Треба продовжити і завершити розпочате. Але хто ще уособлює собою вади суспільства? Хто ще повинен відчути на собі гнів справедливості? Можливо, більше нікого нема? Потрібно це з’ясувати, а вже тоді планувати подальші дії», – подумки вирішив містер Гарріс і одразу ж заснув. Тієї ночі йому снилася Мері. Вона прогулювалася з містером Мітчеллом, приємно з ним бесідувала. Та от з’явилася чорна тінь і вдарила ножем містера Мітчелла. Мері повернулася до тіні і промовила: «Навіщо, Вільяме? Навіщо ти його вбив? Через жебраків? Та вони ж не гідні життя. Це їх потрібно було перерізати всіх до останнього, а не бідолашного містера Мітчелла. Чекай шибениці, убивце!»

Містер Гарріс прокинувся у холодному поті. Було близько другої години ночі. Насилу заспокоївшись, Вільям спробував заснути знову. І от, майже увійшовши у стан марення, він раптом почув гуркіт грому. За вікном заблищала блискавка. А далі був гучний крик.

«Мері», – зрозумів Вільям.

–  Мері!!! – гукнув містер Гарріс, та відповіді не було.

Вибігши в коридор і відчинивши двері кімнати покоївки, Вільям застиг на порозі й побачив Мері, яка забилася в куток маленького приміщення і тряслася, як листок за вікном.

–  Мері! Люба моя Мері! Що трапилося?! – занепокоєно спитав містер Гарріс, підбігши до страшенно наляканої дівчини.

–  Вільяме! – скрізь сльози промовила Мері. – Вільяме!

–  Я тут, тут! Що сталося?!

–  Я… Я страшенно боюся…

–  Вона страшенно боїться грози, містере Гаррісе, – втрутився Джеймс, який теж прокинувся від крику.

–  Джеймсе, принесіть склянку води, будь ласка. Міс Сміт потрібно заспокоїтися.

–  Я миттю, містере Гаррісе, – відповів Джеймс і зник у темряві.

–  Містере Гаррісе, не залишайте мене саму. Благаю! – промовила Мері.

–  Я вас не покину, Мері. Не переживайте. А тепер підводьтеся з підлоги і сідайте на ліжко. Ось так, я допоможу.

Як тільки Мері підвелася, до кімнати зайшов Джеймс зі склянкою води. Мері пила великими нервовими ковтками, тоді повернула склянку батькові.

–  Ви вільні, Джеймсе. Я залишуся з міс Сміт.

–  Як скажете, містере Гаррісе.

Тільки­-но за Джеймсом зачинилися двері, Мері не стримала емоцій і знову розплакалася. Аби її втішити, Вільяму довелося обійняти дівчину. Це подіяло. Мері припинила плакати, і відповіла Вільяму взаємними обіймами. Вони сиділи так близько десяти хвилин. І не промовили жодного слова – воно було зайвим.

–  Містере Гаррісе, залишіться до ранку. Будь ласка. Коли ви поруч, я відчуваю себе захищеною, наче під крилом янгола.

–  Гаразд, Мері. Я залишусь. Але необхідно зачинити вікно, аби гроза не налякала вас знову.