Розділ восьмий

Джордж узяв з рук містера Гарріса темний плащ і почав уважно слухати.

–  Візьміть цей плащ і знищіть його, добре?

–  Яким чином, містере Гаррісе?

–  Будь-­яким. Спаліть, закопайте, киньте у річку. Але зробити це необхідно до світанку. Ось вам ще кілька монет. Як і домовлялися.

–  Я все зроблю, містере Гаррісе. Не переймайтеся.

–  Добре. А тепер за справу. Завтра поводьтеся так, ніби нічого не відбувалося. Гаразд, Джордже?

–  О, звісно. Можете на мене покластися, містере Гаррісе.

–  Тоді не смію більш затримувати вас, містере Кроуче. Побачимось.

Вони потиснули один одному руки і зникли у темряві порожньої вулиці. Джордж зупинився біля ліхтаря і роздивився свої руки, які чомусь були мокрими. І одразу ж пожалкував про це. При тьмяному світлі старого ліхтаря Джордж побачив, що його руки були багряними, наче у фарбі. «Але ж це не фарба, – замислився Джордж, – я знаю, що це. Це… О, Боже. Невже?..» У ту ж мить Джордж скорчився від хвилі нудоти, що підступила до горла, його вирвало. Опанувавши себе трохи, хлопець склав у голові цілісну картину і все зрозумів. «Але навіщо? – запитав себе Джордж. – Що, містере Гаррісе, зробив вам містер… Мітчелл… А чи не той це Мітчелл, котрий…». У голові юного містера Кроуча боролися відчуття бридкої відрази та шляхетної гордості. Він усе зрозумів, навіть мотивацію Вільяма. І так ідеальний образ містера Гарріса доповнився сьогоднішнім вчинком, у якому поєднувались самопожертва заради справедливості, рішуча сміливість та скажена холоднокровність. «Я заберу цю таємницю з собою у могилу. То мій борг перед цією шляхетною людиною. Я щасливий, що знайомий з ним», – підсумував подумки Джордж.

Тієї ж ночі він спалив речовий доказ, змішав попіл з ґрунтом, а отриману суміш розкидав у трьох різних місцях річки. Інспекторові Кроуелу не залишили жодних шансів дізнатися істину. Втім, навіть якби він знав про це, – нізащо б не зупинився і зробив би усе, аби караюча рука правосуддя таки обрушилася на винуватого.