Розділ сьомий

–  Доброго вечора, панове, – привітався містер Мітчелл, увійшовши до шахового клубу «Гамбіт». – А де це наш любий Джон? Невже він досі не оговтався від новини? Ха! І чого він так переймається тими триклятими жебраками? Не розумію.

–  Вітаю, Едварде, – привітався містер Гарріс, – ми думали, що Джон прийде з тобою.

–  Чого б це? Ми живемо у протилежних сторонах від клубу. Що ж, гадаю, можна розпочати, джентльмени. Зіграєте зі мною, Вільяме?

–  Звісно, чом би й ні? Якими будете грати?

–  Гадаю, чорними.

–  Добре. До речі, Едварде, вітаю із придбанням доволі гарної ділянки.

–  Дякую, Вільяме. Я завжди знав, що ви ліпший за інших, і не будете катувати мене повчаннями та моральними настановами.

–  Мені немає діла до вашого бізнесу, якщо він, звісно, законний.

–  Можете називати мене будь­-якими брудними словами, але не злочинцем. Свій статок я заробив важкою працею, втім, як і ви. Звісно, у нас був певний капітал, і все ж ми змогли перемножити його у кілька разів, чи не так?

–  Маєте рацію, Едварде. Тільки наполегливість і чесна праця.

–  У мене до вас пропозиція, Вільяме. Та для цього нам слід зустрітися в іншому місці. Тут забагато зайвих вух. Пропозиція ділова і, звісно, цілком законна. Як ви ставитеся до того, щоб обговорити це завтра у мене?

–  Чого тягнути? Давайте сьогодні. Мені все одно потрібно зайти у справах до приятеля. Прогуляюся з вами.

–  Це просто чудово, Вільяме! Я й не сподівався на такий результат, чесно кажучи. Дуже дарма, як виявилось.

Коли містер Мітчелл майже завершив партію перемогою, до нього підійшов швейцар клубу і повідомив, що на вході його чекає містер Вудс. Містер Мітчелл трохи здивувався, але вирушив на зустріч з незнайомцем. Поки що план містера Гарріса втілювався.

–  Дивно. Нікого нема. Що за чортівня?! Або швейцар не зовсім тверезий, або хтось жартує, – промовив містер Мітчелл, повернувшись до гри.

–  Можливо, хлопчиськи, – припустив містер Гарріс.

–  Можливо, можливо. І все ж це досить дивно. Звідки вони знають що я тут? Гм. Біс із ним. Ваш хід, Вільяме.

Того вечора з містером Мітчеллом контактував лише містер Гарріс. Усі інші були обурені вчинком містера Мітчелла і тому уникали його. Кожний почесний член розумів, що й містеру Гаррісу бридко розмовляти і грати з такою людиною. Проте, знаючи про шляхетність і вихованість Вільяма, таки віддавали належне його нервам і по­-справжньому лицарським манерам.

Сьогодні містеру Мітчеллу пощастило двічі підряд, і обидві партії проти містера Гарріса були за ним, незважаючи на те, що суперник був максимально стриманим і сконцентрованим. О пів на дев’яту містер Мітчелл вийшов з клубу разом із Вільямом.

–  Що ж, Едварде, ходімо! – голосно промовив містер Гарріс, начебто чекаючи відповіді.

Та містер Мітчелл не відповів і чоловіки пішли у тиші. Темрява огортала приятелів, а тьмяне світло місячних променів лише допомагало сховати силуети в пітьмі. Через кілька хвилин, переконавшись, що поблизу нікого нема, містер Мітчелл промовив:

– Отже, мій любий Вільяме, в мене є геніальний план неймовірного заробітку при найменших витратах.

–  Уважно слухаю, Едварде.

– Так от. Потрібно лише об’єднати наші зусилля. Ви володієте гігантською мережею побутових крамниць, я – майстернями, в тому числі ковальнею і токарнею. Ми з вами укладаємо угоду і ви відмовляєтеся від частини своїх постачальників, а я постачаю вам частину товарів. Це набагато дешевше, як для вас, так і для мене.

–  Свою користь я відчуваю, а от вашу – ні.

–  Я замінюю увесь персонал на тих, хто буде працювати за копійки, і тим самим я буду жертвувати половиною ціни товарів для вас, і в чотири рази меншими витратами на заробітну платню. Розумієте?

–  Так. Але де ви дістанете таких робітників, любий Едварде?

–  На вулиці, звісно. Це будуть жебраки.

–  Жебраки? Стривайте, але ж…

–  Вірте мені, Вільяме. Я вже не перший рік займаюся цим. Спочатку жебраки дуже погано працюють, у них нічого не виходить. Та через кілька місяців трапляється чудо – вони починають працювати не гірше, ба, навіть краще за звичайних фахівців. До того ж, їх не шкода. Їм нема куди подітися у разі чогось надзвичайного. А у мерію їх не пустять. Ось і все… Вільяме, у вас випали монети…

–  Моє!!! – пролунало десь позаду. Чорна маленька фігура підбігла і враз щезла.

–  Боже мій, що це таке було, Вільяме?

–  Хлопчисько-­жебрак, думаю.

–  Жах! Він наче стежив за нами, так?!

–  Ні. Схоже, вискочив з­-за рогу.

–  Можливо… Ну то що скажете, Вільяме? Як вам моя пропозиція? Вільяме? Що… Що ви робите?! НІ!!!