Розділ шостий

Після візиту містера Волкотта Вільям, остаточно прокинувшись, виконав усі ранкові процедури, поснідав, ще раз прочитав про недільні події, але вже у «Морнінг­-івентс», одягнув блакитного кольору костюм і вирушив до крамниці «Ол-­фо-­зе-­хаус-­енд-­гарден», що знаходилась на Лонг­-Роял-­хайвей. Він мав на меті дізнатися про стан справ крамниці – однієї з цілої мережі, яка огортала місто та околиці, наче павутина, перехоплюючи покупців дрібніших крамничок.

Коли він перетинав Ентоні­-брідж, йому згадався новий приятель – жебрак Джордж. Вирішивши завітати до нього, Вільям спустився сходами до підніжжя мосту. Із невеликої халупи назустріч йому вийшла жінка у рваному шматті, котре слугувало їй одежею.

–  Щось потрібно, містере, чи прийшли просто подивитися, як живуть «не такі, як ви», а заодно і поглузувати з нас? – обурено промовила власниця. – Знаємо таких. Ану геть звідси, а то…

–  Мені потрібен містер Джордж Кроуч. Чи можу я його побачити, шановна місіс… Кроуч, гадаю? – спокійно промовив містер Гарріс, вочевидь вгадавши прізвище «гостинної» пані. – Ви його мати, чи не так?

–  Що цей посіпака накоїв, містере?! Що трапилося?!

–  Заспокойтесь, будь ласка, місіс Кроуч. Все гаразд. Я тільки хочу з ним побалакати. Де він?

–  Його тут нема, проте я можу відправити його молодшого брата. Цей негідник добре знає, де вештається Джордж, і ні слова мені не каже. Розбійник малий!

–  Я буду вам вдячний, місіс Кроуч.

–  Будь ласка, просто Марта. Мені ніяково, коли до мене звертаються так офіційно. Вибачте, а ви, містере…

–  Гарріс. До ваших послуг, – відрекомендувався Вільям, зробивши кивок головою.

–  Приємно. Гері! Бігом сюди, шибенику! – заволала Марта, і в той же час з’явився найменший з Кроучів. – Приведи сюди Джорджа. На нього чекає містер Гарріс. І скоріше, чуєш?!

Як тільки Гері зник, настала незручна пауза, яка була доволі гнітючою і, здавалося, не закінчиться ніколи. Однак через декілька хвилин з’явилися обидва брати Кроучі, які й перервали тишу.

–  Добридень, містере Гаррісе! Все ж завітали у гості? –  промовив Джордж і потиснув руку Вільяма.

–  Добридень, Джордже! У мене до вас розмова, відійдемо.

–  Я слухаю вас, містере Гаррісе. Що вам потрібно?

–  Зовсім дрібничка, хоч і дуже важлива. Сьогодні ввечері, близько восьмої години, ви, Джордже, повинні бути в шаховому клубі «Гамбіт», що на самому кінці Олд­-Вілладж-­роуд. Чи знайоме вам це місце?

–  Так, містере Гаррісе. І що я маю там робити?

–  Як тільки будете поблизу клубу, увійдіть до нього і запитайте містера Мітчелла. Назвіться іншим прізвищем і дочекайтеся, доки швейцар не увійде до найдальшої від входу кімнати. А потім вийдіть з будівлі і заховайтеся поблизу. Якщо швейцар повідомить, що містера Мітчелла в клубі нема, подякуйте йому і повертайтеся додому. У такому разі мені від вас більше нічого не буде потрібно.

– Але якщо містер Мітчелл все ж таки буде в клубі?

–  А ось тепер слухайте уважно, містере Кроуче. Вам доведеться чекати у схованці близько півгодини. І як тільки з клубу почнуть виходити люди, уважно прислухайтеся – ви повинні впізнати мене. Зможете?

–  Звичайно.

–  Добре. Як тільки почуєте слова «Що ж, Едварде, ходімо» – повільно слідкуйте за мною. Я буду з іншим чоловіком. Не наближайтеся до нас більше як на п’ятдесят метрів, але й не випускайте з поля зору. Через кілька кварталів я впущу кілька монет і ви повинні будете підбігти, аби забрати їх, вигукуючи «МОЄ!», і одразу ж повернутися до попереднього діяння. Зрозуміло?

–  Так.

–  Дуже добре. Згодом ви почуєте дивний звук і я знову впущу монети. Я почну рухатися у вашому напрямку – зробіть те ж саме. А далі робіть усе, що я скажу. Питання є?

–  Ні.

–  Навіть не кортить дізнатися, навіщо ця вистава?

–  Дуже кортить, містере Гаррісе. Та я дав слово, що зроблю усе, аби віддячити вам, і тому не запитаю про це.

–  Вчинок справжнього чоловіка, Джордже. Ось вам кілька монет, увечері отримаєте стільки ж. Ну що, до зустрічі?

–  До зустрічі, містере Гаррісе.