Розділ п’ятий

Інспектора Ентоні Кроуела викликали до відділку у вихідний день. Це було звичною справою, та звикнути до цього він таки не міг. Керівництво розбурхала новина про придбання містером Мітчеллом земельної ділянки. Розібратися у цій справі доручили досвідченому інспекторові Кроуелу. Наказ був доволі простим і водночас майже неможливим до виконання. «Дізнатись усі подробиці». Чітко та лаконічно. Як завжди. Втім, Ентоні виплутувався і не з таких колотнеч.

Будь­-який інший інспектор відразу ж вирушив би до нотаріуса, який засвідчував угоду. Дехто вирушив би до містера Мітчелла чи містера Бермінгена. Але тільки не Кроуел. Він знав, що цими діями лише витратить свій дорогоцінний час. Інспектор вирушив до бухгалтера мерії, містера Вільяма Голдмана. Містер Голдман, як і личить відповідальному бухгалтеру, знаходився на робочому місці навіть у вихідні і святкові дні. Робота була завжди. Побачивши інспектора, бухгалтер не здивувався ні на мить.

–  Інспекторе Кроуеле, що привело вас до мене? Я, начебто, нічого не порушував. Чи я помиляюсь?

–  О, ні! Річ не у вас, містере Голдмане. До речі, прийміть мої співчуття щодо смерті батька.

–  Пусте. Та все ж дякую. Ну, до справи. Часу в нас обох обмаль, я гадаю.

–  Так. Звісно. Містере Голдмане, я тільки хотів побачити документи земельної ділянки, яку кілька годин тому придбав містер Мітчелл. У вас же має бути копія?

–  Звичайно. Зачекайте хвилинку. Де ж вони? Тільки­-но були тут. Не можу знайти, – ретельно шукав необхідний документ серед безлічі інших однакових посвідчень, заяв, протоколів та інших актів містер Голдман, – а, ось вони. Будь ласка. Зробити вам копію, інспекторе Кроуеле?

–  Буду вдячний.

–  Зараз, – турботливо відповів бухгалтер. Через декілька хвилин копія вже була в руках інспектора, – щось іще?

–  Поки ні. З вашого дозволу, містере Голдмане, я озна­йомлюся з ними тут.

–  Будь ласка, будь ласка. Як раз за вами крісло. Будьте як вдома, інспекторе.

Ентоні влаштувався зручніше і почав ретельно вивчати наданий йому документ. «Земельна ділянка номер один­-три­-два-­вісім-­вісім знаходиться на Нешнл­-Глорі-сквер. Розмір ділянки – 300 м на 50 м. Власники: власність міста, містер Д. Блейк, містер П. Пітт, місіс Л. Герінг, власність міста, містер Е. Мітчелл. Будівлі – відсутні. Вартість – 150 000 квитків національного банку…».

Далі були лише усі необхідні реквізити належно оформленого документа. Таким чином, питання про законність угоди було закрите. Тепер слід було виявити законність доходів містера Мітчелла.

Забравши свою копію накладної, інспектор Кроуел вийшов з будівлі мерії і вирушив уже до іншого бухгалтера. Містер Мітчелл мав одного з найкращих приватних бухгалтерів графства – містера Х’юго Степсона. Жив він у власному маєтку на Олд­-Вілладж-­роуд і цілком законно вважав себе сусідом містера Гарріса, незважаючи на те, що між їхніми будинками було ще два. Інспектор Кроуел знав містера Гарріса – вони познайомились на весіллі Девіда та Кеті. Та через велику зайнятість обох, вони так і не стали чимось більшим, аніж просто знайомими. «Можливо, сьогодні доля подарує мені шанс налагодити хоч якісь стосунки з цим доволі цікавим молодим аристократом? – розмірковував інспектор. – Та спочатку служба. А потім побачимо». Підійшовши до дверей маєтку бухгалтера, він смикнув за шнурочок дзвінка, ледь не вирвавши його. Двері відчинив сам Х’юго.

–  Добридень, інспекторе! Будь ласка, проходьте. Чим можу допомогти? – запитав господар, застібаючи шовковий халат синього кольору.

–  Я прийшов до вас як до бухгалтера містера Мітчелла, річ у тому…

–  У тому, що в наших доблесних правоохоронців з’явилися сумніви, до того ж, зовсім невмотивовані, щодо доходу мого роботодавця? Чи не так?

–  Вгадали.

–  Не вгадав – знав, – посміхнувшись, промовив бухгалтер. – За законом я повинен у вас, інспекторе, просити пред’явити мені ордер, якого у вас, швидше за все, нема. Проте, знаючи, що ордери виписують за лічені хвилини, – не бачу сенсу у цій цілком законній вимозі. Ще й внесуть до списку осіб, що перешкоджають слідству. Це мені зовсім не потрібно. Тому через кілька хвилин я принесу вам свої записи. Може, вип’єте кави, інспекторе Кроуеле?

–  Ні, дякую.

–  Справа ваша, – промовив містер Степсон вже з іншої кімнати.

Доки містер Степсон шукав гросбух, Ентоні розглядав інтер’єр вітальні, яка виглядала багатше, ніж уся оселя інспектора. Декілька картин видатних художників, навіть копії яких коштують цілий статок; мисливські трофеї у вигляді голів оленя, лося та вовка; позолочена арка. На підлозі сусідньої кімнати виднілася шкура ведмедя, а на стіні – золота рушниця. Тієї ж миті, ніби з­під землі, з’явився Х’юго із гросбухом в руках.

–  Красно дякую, містере Степсоне, – сказав інспектор Кроуел, перегортаючи сторінки і занотовуючи необхідні дані до записної книжки.

Усі доходи поступали від прибутку приватних майстерень, кількість яких лише в місті складала дюжину. Переконавшись, що гроші були отримані законним шляхом, інспектор подякував бухгалтеру за допомогу слідству і, не чекаючи прощань з боку господаря дому, вийшов на вулицю.

«Навіщо містеру Мітчеллу знадобилася земельна ділянка? Для відкриття ще одної майстерні? Але це не дуже раціонально, адже спочатку її необхідно збудувати. Щось тут не так», – саме такі думки заполонили розум інспектора, та все ж він вирішив завітати до містера Гарріса. Хоч на мить. Підійшовши до дверей, містер Кроуел побачив господаря, який, вочевидь, кудись поспішав.