Розділ четвертий

Зранку містера Гарріса розбудив шум, який спричинив незваний, хоч і бажаний гість. Тільки­-но Вільям підвівся з ліжка та одягнув халат, до спальні увірвався містер Волкотт.

–  Вільяме, подивися тільки на цей відверто підлий вчинок! – прокричав містер Волкотт, жбурляючи газету на ліжко містера Гарріса, який ще не зовсім прокинувся і зовсім не розумів, що від нього хоче приятель.

–  І тобі доброго ранку, Джоне! Що змусило тебе з’явитися у моїй спальні в такий ранній час? – здивовано запитав містер Гарріс, розгортаючи газету. – Гм. «Дейлі-сіті-­ньюс»? Все ж таки Томас підсадив тебе на це дурнувате видання.

–  Що?! Так! Ні! Це неважливо! Читай швидше! – розгублено вимовив містер Волкотт, тицяючи в газету вказівним пальцем, на якому красувався золотий перстень зі смарагдом.

–  Так, ага. «Боксерський поєдинок між чемпіоном…».

–  Та ні. Нижче, нижче читай.

–  А, добре. Зараз. «Вчора відомий бізнесмен, містер Едвард Мітчелл придбав у власність земельну ділянку в центрі міста. Вартість угоди між аристократом та мерією не розголошують. Раніше на цій ділянці був волонтерський табір, в якому жебраки могли отримати кваліфіковану медичну допомогу, гарячу їжу та деякий одяг. Повідомляється, що час відновлення табору наразі невідомий. За словами організаторів, скоріш за все, табір припинить своє існування назавжди. Законність дій містера Мітчелла встановлюється інспектором Кроуелом».

–  Ти тільки уяви, Вільяме! Яким покидьком треба бути, аби відібрати у нещасних жебраків останню іскру надії на виживання в цьому безжальному соціумі! – обурено промовив містер Волкотт.

–  Так. Проте, якщо я не плутаю, згідно з чинним законодавством нашої країни і окремого муніципалітету – угода цілком законна. Хоч і доволі аморальна.

–  Ці закони пишуть нічим не ліпші за Мітчелла дурні, які вже настільки зажерлися, що не бачать власних ніг, не кажучи вже про те, що коїться в місті! Ти як хочеш, а я зараз же піду в мерію і буду вимагати пояснень. Ти зі мною, Вільяме?

–  Вибач, Джоне, та я тільки-­но прокинувся і навіть не снідав. Краще йди без мене. Зустрінемося вже у «Гамбіті».

Містер Волкотт зник так само швидко, як і з’явився. Він одразу ж вирушив до мерії і лише біля самого її порогу зрозумів – надто рано. Найголовніша будівля міста відчиниться за пів години. Аби не витрачати безцінний час, містер Волкотт вирішив відобразити свої думки у записній книжці. Гаряча кров та не менш гарячий норов змушували час від часу прикрашати текст нецензурними словами в адресу містера Мітчелла, мера містера Бермінгена та людства загалом. Правду кажучи, містер Волкотт не надто й опирався, а деколи й зовсім піддавався вируючим всередині емоціям. Він ледь не пропустив мить, коли до мерії заходив містер Бермінген. Містер Волкотт одразу ж підвівся та швидкою і впевненою ходою рушив до мера. В очах спалахнув вогонь.

–  Як це розуміти, містере Бермінгене?! – напав на мера містер Волкотт.

–  А, містере Волкотт! Я гадав, що мені здалося. Що саме турбує міську аристократію?

–  Ваша угода з містером Мітчеллом! Ось що! Як це розуміти, я запитую?!

–  А що ж тут незрозумілого? У мерії була земля, у містера Мітчелла – сума, яка задовольнила мої… Кхе. Тобто, міські інтереси. Ось і все.

–  Але ж це незаконно!

–  Чому ж? Ця земля не була приватизована до вчорашнього дня, і волонтерська організація діяла лише з моєї згоди.

–  І ви отак легковажно відібрали згоду?! Це ж…

–  Містере Волкотте, будьте ласкаві, заспокойтеся. Містер Мітчелл запропонував гроші, до того ж чималі, аби викупити шматок зовсім неприбуткової землі та побудувати на ній притулок для сиріт. Чи ви вважаєте, що сироти мають менше прав на повноцінне життя, ніж жебраки, які лише вештаються з одного кінця міста до іншого, розносячи хвороби? Поміркуйте над цим на дозвіллі, добре? А тепер вибачте, але мені потрібно працювати, на відміну від інших, містере Волкотте. Хай щастить!

Після відвертих відповідей мера містер Волкотт розгубився, його щоки знову побіліли, а вогонь в очах потроху стихав. Він не знаходив слів – покидьок та негідник, яким він вважав містера Мітчелла, виявився меценатом дитячого будинку. Але як у такій особистості може переплітатися жага до збагачення, відсутність людяності та любов до сиріток? Чи все це лише відволікаючий маневр? Але який саме? Цю загадку містер Волкотт навіть і не бажав розгадувати. Він повільно пішов у напрямку, не відомому навіть йому.