Розділ третій

Вільям повернувся додому близько восьмої години вечора. Зазвичай у цей час він тільки догравав одну з декількох партій, але тільки не сьогодні. Побачивши господаря так рано, Джеймс здивувався, але через свій професіоналізм не сказав жодного слова, лише привітався і нагадав, що вечерю ще готують і чекати її потрібно не менше, ніж годину. Містер Гарріс ледь кивнув головою, та досвід Джеймса дозволив йому помітити цей жест. Дворецький розвернувся і зник у темряві, тихенько зачинивши за собою двері кухні, з якої віяло теплом і ароматом смаженої курки.

Задумливий Вільям увійшов до бібліотечної зали і скинув із себе піджак, жилет, краватку та сорочку, які, як йому здавалося, душили його. Одягнувши халат, який покірно чекав його на тому самому місці, де власник наказав йому залишатися, містер Гарріс розташувався у кріслі біля каміна і почав розмірковувати. Через кілька хвилин він почув неголосний шум за дверима, тому підвівся, зав’язав на вузол пояс халата й підійшов до дверей. Відчинивши їх, Вільям трохи здивувався, адже Джеймс сварився, хоч і не дуже голосно, з молодою дівчиною. Побачивши господаря будинку, дівчина вигукнула:

–  Містере Гаррісе! Будь ласка, вислухайте мене!

–  Мері, спинися! Містер Гарріс втомився. Приходь завтра, – відповів за Вільяма дворецький.

–  Джеймсе, що тут відбувається? І що це за дівчина, яку ти чомусь виганяєш на вулицю? – запитав містер Гарріс.

–  Це моя дочка, містере Гаррісе. Міс Сміт. Вона хоче…

–  Вона хоче дещо обговорити з містером Гаррісом наодинці, – перебила дівчина.

–  Що ж, – вирішив Вільям, – ласкаво прошу, міс Сміт.

–  Дякую, – відповіла дівчина, зробивши невеликий реверанс.

–  Джеймсе, повертайся на кухню і дивись, аби курка не підгоріла. Ми ж не можемо частувати міс Сміт підгорілою куркою, правда? – усміхнувся Вільям.

–  Як скажете, містере Гаррісе, – відкланявся Джеймс і зачинив за собою двері, залишивши дочку і містера Гарріса удвох.

Вільям, як справжній джентльмен і просто вихований чоловік, запропонував дівчині зайняти будь-­яке місце. Вона розгубилась і сіла в крісло біля каміна. Містер Гарріс розташувався навпроти неї на доволі скрипучому стільці.

–  Отже, що ви хотіли обговорити зі мною, міс Сміт?

–  Можна просто Мері, містере Гаррісе.

–  Добре, Мері. То чим можу бути корисним?

–  Річ у тому, що сьогодні я втратила роботу. Крамницю, де я кілька місяців працювала, зачинили через страшенні збитки. Належної освіти у мене нема, тому й залишається тільки два виходи: або прислужувати комусь, або обслуговувати когось. Я вирішила спробувати перший варіант. Містере Гаррісе, ви – моя остання надія. Я сьогодні увесь день бігала від однієї крамниці до іншої, від одного маєтку до іншого. І от, коли вже майже зневірилась, вирішила піти до батька. Він, звичайно, обурився такою поведінкою доньки і навіть запропонував гроші, аби я пішла, та я відмовилась.

–  Чому ж?

–  Батько багато працює і заслуговує на те, щоб не віддавати свої чесно зароблені гроші невдасі­-дочці. Тим більше, я повинна сама заробити, а не клянчити гроші, як жебрачка. Хоча це мені не загрожує. Якщо ви мене не приймете, піду до «Прінцес­-оф-­зе-­найт». Мені вже обіцяли там місце під сонцем.

–  Ні. Я не дозволю вам, міс Сміт, продавати своє тендітне тіло. Нізащо.

–  Ви приймаєте мене покоївкою, містере Гаррісе?

–  Так. Яка заробітна плата вас влаштує, Мері?

–  Не більша, ніж батькова.

–  Добре. До ваших обов’язків буде входити прибирання кімнат маєтку, двору та саду.

–  І все?

–  Ви хочете робити щось іще?

–  Я знаю, що батько, окрім прибирання та готування, займається ще й пранням, прасуванням та купуванням продуктів, а також лагодженням деяких поломок. Я можу готувати і ходити за покупками.

–  Вибачте, Мері, та я вже звик до вишуканих кулінарних здібностей Джеймса, тому краще візьміться за прання та прасування. Але не більше. Інакше я буду змушений віддавати зарплатню Джеймса його улюбленій дочці.

–  О, ні-­ні! Не треба. Я згодна.

–  От і добре. Із завтрашнього дня можете сміливо братися за роботу. Ось вам трохи грошей, придбайте завтра собі уніформу.

–  Дякую, містере Гаррісе, дякую! Я вас не підведу.

–  Дуже на це сподіваюсь. А поки ми чекаємо Джеймса з вечерею, будь ласка, розкажіть щось про себе, а то, окрім того факту, що ви донька мого дворецького і що вас звільнили з роботи, більше мені нічого не відомо.

–  Що ж, добре. З дитинства мене виховував лише батько, мама померла одразу після пологів. Батько працював на двох роботах, аби прогодувати сім’ю, залишаючи мене на весь день у сусідки, яка, окрім мене, мала ще трьох власних дітей. Батько навчав мене всьому, що знав сам, та цього, на жаль, недостатньо, щоб влаштуватися на гідну посаду. І все ж з десяти років я вже працювала разом з батьком і навіть приносила деяку копієчку додому. До свого повноліття я пройшла усе: голод, злидні, важкі трудові дні та ночі. Та жодної хвилини не жебракувала – це найголовніший урок, який дав мені мій батько. «Усе в житті потрібно заробляти кров’ю та потом, моя маленька. Завжди. І ніколи не просити у тих, хто за тебе сильніший, впливовіший чи просто багатший. І одразу ж відмовлятись, як щось запропонують. Запам’ятай це, дівчинко моя. Саме так і повинна жити людина – лише важкою, але чесною працею заробляти свій шматок хліба», – так він мені сказав, коли я запитала, чому він не взяв гроші від заможної пані, котра простягла йому п’ятак. У день свого повноліття я влаштувалась на роботу і була зовсім вільна від батькової опіки. А через півтора року я опинилась у вашому маєтку. Ось уся моя історія. Не зовсім мальовнича, та іншої в мене нема, та й не бажаю я іншої. Доля зробила мене тією, яка я є, – і це найголовніше в житті.