Розділ другий

У клубі майже завжди було людно: власники, почесні члени, гросмейстери, любителі, новачки та просто інтелектуали, які любили спостерігати за грою, записувати усі ходи та іноді радити, як саме зробити наступний хід. Самі вони, звичайно, не грали.

Якраз це і побачив Вільям, зайшовши до клубу. Ніхто, окрім швейцара, який бережливо відніс капелюх до гардеробу, не помітив гостя. Здавалося, що крім шахових дошок не існувало взагалі нічого, і вся увага була прикута саме до них. Втім, помітивши власників клубу, які були приятелями містера Гарріса, він одразу рушив до них.

В окремій кімнаті битва йшла не на життя, а на смерть. Містер Генрі Фокс саме розігрував з містером Едвардом Мітчеллом «дебют чотирьох коней». Побачивши містера Гарріса, обидва гравці на мить підвели на нього очі і продовжили напружену партію.

–  Доброго вечора, панове!

–  Доброго і вам, Вільяме, – швидко промовив містер Фокс, навіть не підводячи очей.

–  Як ся маєте, Вільяме? – запитав містер Мітчелл, простягнувши руку.

–  Нічого, дякую, – відповів містер Гарріс, потиснувши руку у відповідь, – як гра?

–  А, як завжди. Наш любий Генрі вкотре думає, що зможе мене здолати. Хе­-хе.

–  А от і зможу, – моментально промовив містер Фокс, – ще й як зможу!

–  Ну, це ми скоро побачимо, панове, – втрутився в розмову містер Адамсон, – зіграємо, Вільяме?

–  Звичайно. Якими маєте бажання грати, Роберте?

–  Якщо ви не проти, сьогодні білими.

–  Я ніколи не проти, – нагадав містер Гарріс, – що ж, почнімо.

Фігури вже були розставлені на полі бою, тож містерові Гаррісу лишалося тільки розташуватися навпроти білої армії супротивника. Зробивши декілька почергових ходів, приятелі затіяли розмову:

–  Кілька хвилин тому я зустрів нашого друга, нещасного Девіда Томпсона, – розпочав Вільям, – він знову забагато випив і бродив у одному з провулків, коли ми побачились.

–  Шкода мені його. Така важка доля спіткала. А колись був найкращим серед нас. Пам’ятаю, як одного разу він грав одразу проти п’ятьох – і усі партії виграв менше, ніж за півгодини, – підхопив містер Адамсон.

–  А от мені не шкода, – втрутився містер Мітчелл, – звичайнісінький пияк, яких безліч на кожному кроці. Нічим не кращі за жебраків, які так і норовлять лізти під ноги з простягнутою рукою. Була б моя воля – усіх би зібрав докупи, зігнав у окремий квартал і не випускав, щоб більше не плутались під ногами.

–  Але ж так не можна, Едварде! –  обурився містер Волкотт. – Вони такі ж люди, як ми з вами. Це нечувано! Ніякого співчуття!

–  Якби в мене було співчуття, мій любий Джоне, я би зараз не балакав з вами отут і не мав би стільки приватних майстерень у місті та околицях, – сердито кинув містер Мітчелл, – а сидів би після важкого дня на заводі, у якомусь клопівнику та попивав дешеве пійло, що тхне сечею.

–  Не все в цьому житті вимірюється грошима, – холодно і спокійно зауважив містер Гарріс.

–  Справді?! Ха! І це мені каже власник мережі крамниць побутових товарів та співвласник готелю «Емпайр»?!

Я нічого не пропустив, друже?

–  Приватна книгарня на околицях міста.

–  Та-а-­ак. Звичайно. Куди ж без цього? – саркастично сказав містер Мітчелл. – Бачиш, Вільяме, ти не такий вже й білий та пухнастий. Тому…

–  Ми ведемо розмову не про розмір гаманця, Едварде, а про таку рису, як гуманізм, що притаманна всім людям, – заперечував Вільям, – тою чи іншою мірою, звичайно.

–  І геть відсутня у вашій брудній душі, Мітчелле! – підхопив думку містер Волкотт.

–  Я, здається, прийшов до клубу пограти в шахи, а не сповідатися у гріхах і очищати свою брудну душу, містере Волкотте!

–  Досить, панове, – втрутився в бесіду містер Джонс, який до цього надавав перевагу читанню газети «Дейлі­-сіті-­ньюс», одноосібним власником якої був, – наш приятель, містер Мітчелл, правий – ми не в церкві і, тим більше, ми не священники, аби вказувати, як і що йому необхідно робити.

–  Але ж, – почав містер Волкотт, – він…

–  Досить, я сказав! – гучним голосом промовив містер Джонс, від чого стало ніяково усім присутнім. Все­-таки роки служби в армії не пройшли непомітно, і в цій ситуації містерові Джонсу вони лише допомогли.

У кімнаті настала тиша, і було чутно лише шурхіт від пересування фігур у сусідньому приміщенні. Кімната наповнювалась їдким запахом сорому за те, що цей діалог взагалі мав місце бути. Здавалося, він проникає в одежу, а шкіра вбирає його в пори. Кожен міркував про своє. Містер Генрі Фокс замислився, чи буде дограна партія, адже сьогодні його шанси перемогти більші, ніж зазвичай, не без допомоги провокації зі сторони містера Волкотта. Містер Томас Джонс думав над тим, що потрібно якось розрядити атмосферу, яка загострилася до межі і майже перетнула її. Містер Адамсон згадував, як Девід Томпсон поставив йому мат за десять ходів. Містер Джон Волкотт збирав останні сили, аби не закипіти знову. Містера Едварда Мітчелла зовсім не турбувало те, що відбувалося. У ту мить він думав лише про те, що завтра його чекає купа справ, які повинні бути вирішенні обов’язково і невідкладно. Голову містера Вільяма Гарріса вже кілька хвилин не покидали слова містера Мітчелла про жебраків. Держава і закон не роблять нічого для захисту цих нещасних людей. Але більше за все його обурювали думки містера Мітчелла щодо подальшої долі безхатьків, які винуваті лише в тому, що в них нічого нема. Це неправильно. Так не повинно бути. Але це реальність. І влада вже намагалася зробити щось подібне кілька років тому. Мер міста, містер Бермінген виділив кошти з міського бюджету, аби перемістити усе жебрацьке братство до окремого району з усією необхідною інфраструктурою, але ця ідея так і залишилась невтіленою в життя. Гроші, втім, у бюджет не повернулися. Містер Гарріс навіть засмутився на хвилину, та швидко взяв себе до рук і промовив: