Розділ перший

Того вечора Вільям Гарріс, як завжди, сидів біля каміна в бібліотеці і, ніби повністю ігноруючи навколишню дійсність, занурився з головою у вигадані світи. Хоча саме цього разу містер Гарріс зрадив своїм традиціям і читав цілком реальні історії. Йому закортіло доторкнутися до минувшини своєї Батьківщини, тож він із дитинним захватом почав поглинати наукові довідки, статистичні дані та сухі факти з життя предків. І лише деінде траплялися йому якісь цікавинки про побут пращурів упереміш із визначними датами й термінами, необхідними для сприйняття історичної дійсності. Вивчати довідник Вільямові було дуже цікаво: він ретельно вчитувався у кожні факт, подію, дату і навіть, здавалося, дещо запам’ятовував. Створювалося враження, ніби юнак ладен провести за цією книжкою решту життя.

Та от гармонію, яка виникає сама собою між читачем і цікавою книжкою, перервав стукіт у двері домашньої бібліотеки. Містер Гарріс ліниво закрив книгу, навіть не залишивши закладки, відкинув плед, повільно підвівся, обережно поклав «історію» на невеликий столик, на якому вже було декілька книжок, і голосно промовив:

–  Так.

Двері повільно відчинилися, супроводжуючи весь процес ледь чутним, але вже знайомим господарю бібліотеки скрипом. До кімнати зайшов невисокого зросту чоловік. Він був уже немолодим, і хоч як хотілося йому це замаскувати, все ж зморшки на лобі та дуже втомлені очі чітко показували справжній вік. У погано освітленому приміщенні це було не так помітно, як на світлі, але містера Гарріса не можна було обдурити, бо він точно знав, скільки років цьому чоловікові, одягнутому в дорогий, хоча й доволі поношений чорний смокінг.

–  Містере Гаррісе, сьома година по обіді. Вам час збиратися до «Гамбіту».

–  Так. Красно дякую, Джеймсе. Що б я без вас робив?

–  Мабуть, запізнились би на власний похорон.

–  Ха­-ха-­ха! Так, ти, як завжди, правий.

–  Викликати вам…

–  Ні, ні, дякую. Хочу прогулятися вечірнім містом.

–  Добре, не буду заважати вам. Якщо щось буде необхідно – лише покличте.

–  Гаразд.

Як тільки двері за дворецьким зачинилися, містер Гарріс почав ліниво, але зі знанням справи, збиратися до шахового клубу «Гамбіт», почесним членом якого він був. Скинувши багряний оксамитовий халат, аристократ поправив вузол своєї червоної краватки, одягнув жилет та піджак темно-­синього кольору, тим самим поєднавши усі елементи свого костюму. Перед виходом він звірив кишеньковий годинник з двома годинниками в будинку та годинником Джеймса. Надягнувши темний капелюх, містер Гарріс відчинив двері і вийшов на майже безлюдну Олд­-Вілладж-­роуд, на кінці якої і знаходилась будівля, яка кожного вечора, крім неділі, була ціллю променаду молодого шахіста. В неділю троє з чотирьох власників «Гамбіту», містери Фокс, Джонс та Адамсон, зрання вирушали разом із сім’ями до протестантського храму. Останній з квартету власників доволі прибуткового клубу, містер Волкотт, дотримувався тієї ж традиції, але з двома поправками. По­-перше, він був прихильником католицизму, тому й вирушав до католицької базиліки, що знаходилася у приміському селищі. Витрачав він на це не тільки законно зароблені гроші, а й увесь день. А по­-друге, містер Волкотт подорожував до місця заспокоєння власної душі наодинці зі своїми думками. Акціонер втратив батьків кілька років тому, а дівчини, яка б змогла стати йому дружиною, ще не знайшов.

Приклад шахістів­-бізнесменів почали наслідувати усі члени клубу, окрім містерів Гарріса та Томпсона. Обидва ці приятелі вже давно втратили віру в Бога і відхрестилися від будь­-якої релігії, замінивши порожнечу іншим. Містер Гарріс використовував для цього читання книжок, містер Томпсон – вживання алкоголю. І хтозна, можливо й Вільям пристрастився б до випивки, якби його доля зробила такий же віраж, як у приятеля.

Містер Томпсон ріс без батьківської турботи і зовсім не знав дитинства. Але притулок, у якому його виховували, мав доволі непогану систему початкової освіти, що гарно допомогло у вихованні й навчанні. У притулку йому дали ім’я Девід, а прізвищем він узяв дівоче прізвище виховательки, яка любила Девіда, як власного сина. За допомогою неї та ще кількох вихователів Девід зумів вступити до школи, а згодом – і до університету. Показавши свою наполегливість, а також феноменальні розумові здібності, він, отримавши повну вищу освіту, почав будувати власну кар’єру. Влаштувавшись до «Сіті-Роял­-бенк» на посаду бухгалтера, містер Томпсон одразу продемонстрував свої вміння на практиці – через деякий час він уже був на одній з нижчих керівних посад, що для двадцятидворічного хлопця дуже і дуже престижно.

Одного разу Девід вирішив спробувати сили в шахах і завітав до свого друга, містера Джона Волкотта у клуб «Гамбіт». Там він познайомився, а згодом і потоваришу вав з містером Вільямом Гаррісом. Навіть серед почесних членів шахового клубу містер Девід Томпсон виділявся – його математичні здібності дозволяли йому бути на голову, а то й на дві вищим за інших. Якби у клубі проводили турніри, перемогу одразу ж віддавали б Девіду. На жаль для Девіда і на щастя для інших, власники «Гамбіту» вважали турніри непотрібними, адже під час них неможливо розслабитися від буденності, а необхідно ще більше напружуватись, аби перемогти. Можливо, вони й розмірковували над створенням турніру, але з появою Девіда як істинного гросмейстера одразу ж викинули ці думки з голів.

Одного дня Девід прогулювався сквером, поринувши у власні думки. Яскраво світило сонце, пригріваючи худорлявого кота, що виповз зі стічної труби, яка слугувала йому оселею; голосно співали пташки, перебиваючи одна одну, наче сонце буде сильніше зігрівати ту, спів якої красивіше і гучніше лунає; від квітів і дерев віяло легкістю, легені наповнювалися чудовим ароматом, а душа – натхненням. Посеред скверу на лавці сиділа молода паняночка, яка, наче соняшник, повернулася до сонячних променів і, здавалось, тягнулася до них. Містер Томпсон не одразу побачив її через свою задумливість, але як тільки їхні погляди зустрілися, йому здалося, що серце тьохнуло і на мить зупинилося. Знайшовши в собі залишки сміливості, Девід заговорив із ангелом – тільки так і не інакше він бачив дівчину.