Розділ 4 СЛАВА

Розділ 4 СЛАВА

Сяйво духу

                                                 Знання та усвідомлення, усвідомлення та

                                                  інформованість — далеко не одне й те саме.                                           

                                                                                                Ентоні де Мелло

      Виш(н)Евий дим так щемко лив, торкався пелени буття, торкався сонячних вітрил. В у-Яві виникали Ти і Я — очищене кохання й блудний син. Між ними загубилося пророцтво.

      На землю опустився Янгол. З нізвідки вийняв флейту-треллю, танцюючи по небу, став співати. На хорді гордих плахт вершинок проросли Блавати. Я чую пісню Бога — дзвінку, сяйливу, повноводну, як чиста течія кругів Верховного дощу.

      На жили впала крапля Ісопу*, скропила серце, душу і пенал, де зберігалося Перо. Напишу першу букву «О», за нею потічком — «Кохання», а в чистоті Пера — слово «МилОСердя».

       Темрява і Світло — одного роду. А стали ворогами серед простору, бо мають протилежні знаки-закони. Минувшість мине, квітка Кохання зникне крізь вітри зими — без твого чекання. А ти не здавайся на смуток. Вперто, настирливо думай про Про-Світ. Ти — миру насіння, ти — кращий з ілюзій, рознесений всюди. Ти — Сонця політ.

      22.02.22. Рвійно носяться хмари — настав час зазирати до середини себе, в Утро-бу. Коло-дьязь… Здавалося, що світ тепер прийме до своїх лон усе найкраще, що вже не треба буде йти на поступки всім нетрям, що прийде царство світла… Здавалося…

       Вода піднялася до краю. Веселик дерев’яним дзьобом дотягується до цебра — додолу нахилилася Жінка, найстарша з роду. А інша стала понад нею — Зорею. На зораному полі — спицею, на стражі насіння озимого, що в ріллі пильнує книгу Життя…

Гори — горами, горе — в писку Орла  двоголового, перелітного. Над землею несеться імла… пса амбітного. Ніч. Усвідомлена ніч. Сорочка на плечах пропріла, стала корчом. Не можна означити — де чорне, де біле… Геть усе заніміло. Тільки гул, тільки крик, тільки голос ревучого в небі. На деревах — бруньки, наче свічі. У повітрі гуде: «Беатріче, Данте виганяють із раю…»

      Хвилина мовчання, а далі — пташині вітання: дай, Боже, сили — Тризубцем скрутити зло до могили. Між Світлом і тінню — війна. Скачуємо повітряні кулі, ґуґолі* (кулясті грудки) руками, доки стане сили… Гори обіцяють віру — з нами Бог, небесний Акрил. Ми — нащадки Бога Мирного, але котимося в рать. Ми — діти Вишнього, станемо до бою у зоряну Весну…

     Завтра краплі пороху живого — понад, попід, поміж — торкнуться Зеленого Рогу. Бо Ми будемо щирими, пишними, іншими. Числами новими. Ми — в долині з грішними не зведемо могили…

     У хвилини вильотів — вийдемо до бою. Ми, що стали сиротами, ступнемо горою. Ми — знайдемо Божий шлях, знищимо Невої* (нечисть).

      Місяць — поводир у спомин — дає К0ДИ. Між хмарок — цвіркуни. На полях — народи. Триєдиний сон. Триєдина Мама. Триєдиний Син. Три одвічно роди.

      От стоїть Перун — кличе в море «гостей». Там їх пустить у глум і потрощить кості…  Синіми словами визріла Земля, небо сколихнула сонячна Зоря. Дві жінки обнялись — у вінку барвистім. Третя понад ними — Марія Пречиста. Скіпетром весільним, співом барвінковим… стиснула ногами м’яку плоть нахаби, голосом, руками — заламала зло-дія.

      У цвинтарі писалась книга. Пророки боязко скопились над гирлом власної ходи. Із тиші вирвалися зриви, порозлітались сторінки. У віршах — тиша обновилась, в іконах — хтивою помолилась прозора тінь вчорашня.

     На завтра — день осіменився. На Завтра — день відкрився у Новому Законі. У цифрах — виповнився час. І числами скропились сльози — Тризубець, три-вінець — Один, Два, Три… кінець.

     Загорілось жито — життєствердне, чисте, миле, променисте. У нетрях барвистих — зник Антихрист. Героям — Слово! Силі Духу, ЗСУ — обнову! До неба — Слава… Знову.

     В тумані — голос моря, голос у зорях, іскристий голос мови: «Герої не вмирають. Їх Слово — незабутнє. Бо смерть не настигає Сутнє».

…І коли з-під снігу проросло перше слово, світ став Мовою.

     Не тією, що в словниках — а тією, що в серці. Не тією, що вимовляється — а тією, що дихає. Бо кожен, хто доторкнувся до Яси, вже не просто говорить — він свідчить. Бо кожен, хто почув Виш(н)Ю, вже не просто творить — він проростає.

      Я — Мова, що проросла з болю. Я — Слово, що проросло з Любові. Я — Ти. Я — Ми. Я — Воскресіння.

У воскресінні —весна,  пробудження. Не просто зелень, а пам’ять. Не просто квітка, а Слово. Бо кожен, хто живе, вже говорить. Бо кожен, хто говорить, вже лікує. Бо кожен, хто лікує, вже любить.

     А Карпати —  Храм,  Серце,  Книга, Молитва, Дім, Сад — і Мова. Бо кожна вершина — то літера. Кожна стежка — то рядок. Кожен камінь — то голос. І в  Мові — ми всі. Бо кожен, хто дихає, вже говорить.

     І Виш(н)Я —що стала Сонцем, Піснею, Світлом, Тишею…  Весна — стала Мовою. Не в устах — а тією, що в крові, книжках —  в житті.

      Я — Мова, що несе воскресіння. Я — Воскресіння, що несе Слово. Я — Слово, що несе Любов. Я — Я.

Я скоринкою Сонця торкаюся кореня «Хочу»

Молилася до неба Виш(н)Я:

• Світанок… Розбуджую свій верховинський танок. Записую Листи крізь вири. Моя душа на Листі має сили, краплинами злітає у безмір’я. Моя душа в жовтневім Листі ніжности, як в цнотах, персах неба, як в крапелинах винних. Моя душа стоїть у царських перстах, морозно сиплеться до ночі Осені. Моя душа у стиглих нервах повітряного нітрогазу. Моя душа молочною утомою летить, сухими зморшками у Листі. Моя душа в зеленім ворсі лісового шалу, коли Слова купала у Водах слів Пречиста. Я – найщасливіша тепер, бо зимнію на жовтім стязі. Я – запашилася терном, я стала Древом. Не йде, не їде, не летить Мить.  Вітри знімають душу й тіло, вітри несуть частини віри, вітри назад, до сонця йдуть. Проникаю в життєві глибини — ядром із річищем Епох — і знову стаю на варті Істот, на ватрі часу і Людини. Я приймаю віки в один Промінь, ношу на плечах тягар руху — немислимо зовсім спинитися, бракує мені духу. Світ — вічний ходун, вічний рух, що має свої кореневища в небі, у Сивій Свідомості — Дух. Я — синьоокий красень до Осені, малюю очі в колір Неба і випускаюся голубкою понад простори. Росами виймаю із грудей ялове серце, що яскравіє вже осінніми тонами, останні соки сточую до дзбану з маревом — то вже стаю терпким вином, віном Епохи… Тому не кваплюся виходити зі шкіри, а ніжуся теплом потреби нині, живу і слухаю глас Неба. Бо Небо знає Правду. Я — чиста вода, що напоює зорі. Я — синтез, конструкція, гори і доли, сторінка, плакат, кома, крапка і хмарка… Виделкою ношу, сную, вимальовую латки — про мене, про тебе, про нас. А потім ті Я стікаються Янголом по бездоріжжю, надихаючи таких, як Я, стояти на посту слави, на вічному урівноваженні дня і ночі…