Розділ 3. ПРАВА

Розділ 3. ПРАВА

Дерево істини

                                             Ми не потребуємо магії, щоб змінити цей світ —

                                            усередині нас уже є все, що нам потрібне для

                                           цього: ми подумки можемо представляти

                                          найкраще…

                                                                                                    Джоан Роулінг

Виш(н)Я: Світло, що приймає час

     Що б не трапилося — залишайся живим. Не втрачай себе серед сірих буднів. Не дозволяй собі розчинитись у порожнечі. Не гаси світло всередині. Дихай глибше. Відчувай сильніше. Люби щиріше.

     У житті є втрати, падіння, помилки. І це — нормально. Є миті, коли здається, що все безглуздо, що немає дороги вперед, що темрява поглинула світло… І тільки Виш(н)Я — дорога буття.

     Виш(н)Я не має годинника. Вона приймає час. Приймає сніг, дощ, листопад. Приймає і день, і ніч — бо в неї немає вибору. Але вона не приймає хаосу, що творять люди, забувши, де їхнє тіло. Забувши, що вони — дім.

    М’якість не росте у вимогах. Вона проростає в зупинці. У вдиху, що веде назад — до себе.

     Коли ти не в тілі — ти не в корінні. Ти — там, де страх. Де шум розуму. Там, де тривога плете павутину з «треба» і «пізно». Але Прана — поруч. Достатньо зупинитися. Обійняти себе. Вдихнути м’яко. Відчути, що ти — не зникла. Що ти — як Виш(н)Я, яка терпить зиму, але пам’ятає про цвіт.

     Виш(н)Я дивиться на людей і просить: «Не створюйте хаосу там, де можна створити тишу. Не шукайте силу в контрольованому, а в присутності. Віра — не тільки храм. Це наука бути вдома у своєму тілі. Це мистецтво не тікати. Це сміливість — спостерігати, не нападаючи на себе.»

    На землі — у кожного своя стежина. Кожному — свій вітер і ожина, і колючки, і квіти, і роки. У кожного — своє приземлення, припинення і благодать.

   На стезі, між черешком і листям — сльоза зерниста, чиста і солодка, як нектар раю. Вона котиться до кінчика прожилків, аби зайнятися свічею й стікати долом стовбура… І знову — в груди землі.

    Усі дороги там стають грудками. І кожна грудочка землі несе на собі пішохода чи вершника.

    А ми? Нашими руками нам стати собою. Нашими думками пройтися в двобію — із милями й серцевими вимірами. Стояти на дорозі. Чекати. І йти. То вже не важливо. Важливо те, що ми — в дорозі.

    Із неба виросли дива. Струнка рука із земляного щему іскрою вивела в дровах Богом проворну міліграму. Іони світла, спалахи, і серця два — де просвіт, що посилює О і О — між двох пустот.

    Тоді на допомогу мчиться М, до неї ще одна М, далі ще одна. Три М стають у піктограмі і творять Час Світил.

    Коли людство згадає, як відчувається власний грудний простір, як пахне спокій, як мовчить земля під ногами — тоді й Виш(н)Я прийме. Прийме не лише час — а людей.

    А Вишній відає. Спостерігає. У Виш(н)І сил мені благає. Дорогу видів крізь потреби. Свідомість — корінням в небо.

    Я — Виш(н)Я. На плечі вимостила Час. У рукави набила перлів. На чистій шалі навила перші світові скрижалі.

   Над світом, над землею несе свій перший дозір океан Кохання. На дзвонах гойдаються перші птахи. На крилах вимостили плахи, що першими сказали: свято.

    На Юрія, на зеленаву свиту наніс мазки пресвітер світу — янгол Кохання.

    Довкола двох озер злітали феєрверки в небо, у безкрай, у небесну глибочінь.    Дерева впилися гілками у височінь. Світінням із землі забронювали тінь на небі від чистих гілочок берези.

Пархатим личком дивляться на нас.

Посередині Часу. Виш(н)Я і Тиша

     І тут були люди… На Древі зостався напис: «Що б не сталося — залишайся живим. Не вмирай, ще не померши. Не втрачай себе, не втрачай надії, не втрачай напрямку. Залишайся живим — собою, кожною клітинкою тіла, кожною клітинкою шкіри. Залишайтеся живими: вчіться, думайте, читайте, будуйте, винаходьте, творіть, говоріть, пишіть, мрійте, проектуйте. Залишайся живим — усередині себе і зовні. Наповнюй себе барвами світу, миром, надією.»

     Жінка — не порцелянова фігурка, не картинка з реклами. Вона — ландшафт. Жива. Глибинна. Земляна. Коли кортизон стискає її тіло — воно належить не м’якості, а виживанню. Ти бачиш холодність? Це не байдужість. Це тілесний опір хаосу. Це страх втрати себе, замаскований контролем. Бо її тіло вирішує: «Зараз не безпечно. Зараз не час бути ніжною.»

     Поки вона не знає, де спати завтра, поки не має простору для тиші — не м’якість, а гострота веде її вперед. Немає ресурсу для «любити». Є тільки потреба «триматись». Жінка з високим кортизоном не цвіте — вона кам’яніє.

     Не проси у неї посмішку, якщо твій світ — лабіринт для її серця. Не вимагай ніжності, якщо не створив простір, у якому вона може бути живою. М’якість — це не зусилля, а наслідок стабільності. Ніжність не прокидається на заклик — вона народжується в захисті.

     Жінка — як Виш(н)Я. Цвіт не з’явиться, доки ґрунт тремтить. Вона може створити новий світ — глибший, тепліший, вищий. Але не в тиску. Не в запитах. А тільки в тиші, яка приймає. У безпеці, яка не потребує доказів. Поки люди не стануть іншими — її цвітіння буде недосяжним. Бо жінка — це не очікування. Вона — відповідь. На стабільність. На опору. На щирість.

     Це не маска. Це не роль. Це — її справжність. І коли їй буде дозволено бути просто тілом, просто голосом, просто присутністю — Ти побачиш чудо. Бо тоді вона перестане захищатися. І почне жити.

     Вона постала чиста, кришталево приваблива… Тиша. Постелена, не розстелена. Подушка — мов великий ком глини. На початку задуму художника лампочки під стелею мовчки освітлюють предмети, що стоять в анфас, роздуваючи їхні его-тіні. Тиша сидить у кріслі, схрестивши ноги, перекреслюючи їх інакше. Вона дивиться на мене — того, хто увійшов із чашкою кави. Не поставивши її на стіл, розбудиш мене, а потім колихатимеш  до ранку.