Розділ 2.  ЯВА

Розділ 2.  ЯВА

1. Подих життя

                               Инша формація

                                                   Помилок не буває. Події, які  в своє життя, якими

                                                   би неприємними для нас не були, необхідні нам для

                                                   того, аби ми вчилися того, чого мусимо знати.

                                                   Яким би не був наш наступний крок, він  потрібен

                                                   нам уже для того, аби ми дійшли до місця, куди

                                                   намірилися йти.
                                                                              Річард Бах, «Міст через вічність»

      Гори увінчалися молочним густим маревом. З далеких земель проносився запах ладану, а під самими хмарами зібралися в зграї круки. На білому тлі птиці виглядали неймовірним плетивом Життя… Голосом з потойбіч — таким пружним і живим — здавалося, то дихають предки пташиними грудьми, то радісним голосом птаха говорять наші діди, то за нами спостерігають наші старші і найменші жителі — ті, хто ще не народився, і ті, хто вже переродився в інший вимір.

      Три виміри зійшлися у скупченні ку-круків… Три мірні знаки — зі сходу в західні ліси — полили чорними крапками молочну просиню урків. Понад землею йшов туземний Авель, а Каїн — від землі — дивився в небо, чаруючись маревом Життя. Той перший у небокраї водить зграї і ладить із духами гори. І, як годиться вожакові, став на Камінь, змахнув крилом і каркнув: руш!

     Злетіли діти за роками, злетіли внуки, полетіли всі, хто знав колись і Каїна, і їхню Маму, і тих, хто в судженні притиш, і тих, хто ще судитися готується із силами Небес. А небеса слідкують за народом, за чорним вороном його. Тепер у повітрі пролітають діти, онуки, тати й мами. І, проспівавши голосисту пісню, що веде життя, котре не є у сварі, посполу* (навпіл) з Листом танцювали і провели крізь кіптяву Воріт програму, котра передавалася від Мами аж до майбутнього прозріння.

      І канув Рід у Лету, розмився у молочній гамі фарб і густоти туманів — доньками і синами, племенем, шляхами… Тими пройденими, проникливими Земля зраділа — повернулись діти, зиґзаґом знаки роблять. У  небеснім вітті ворони «Інтерсіті» несуть свій віщий к-Амінь, що на небі розщепився в квіти.

      Страшним виттям найстарший Батько повернувся і оженився… Перший час, на першу сходинку Життя, відкіля відправив всю родину до Сонця спочивати. Сонце чекало, голосило, промінням радісно сліпило останню зграю. Земля привітно усміхнулась, додолу ряси всі зігнула і вилила молочні ріки на сині гори, щоб від віку і до віку горяни тямили воронячу потужну предків Мову.

      На порозі — між маревом бажань і природою буття — дарували вітру воронячі перлини, краплю коку із завтра в нині, заповнили теплий рамочок, аби постояла, як випарене молочко. Майже на виході з Лона долі проснися співом, жайвороне. Пустися в трелі променем, а Я, торкаючись Віст-р-Я, щораз гучніше проходжу, впускаючи ін’єкцію до горла.

      Лишень хмаринці нічого журитись — їй добре все, усьому здатна похилитись, знайшла окремий спосіб форму-вату. І форма стала дзеркалом часу, природи, роду, істоти, вод, вогню — його вістрям і маячнею. На прозір мацає той хід Формація, а всюди плентається сивий дід, ховаючи останні моці, пронизується молитовним співом, поглиблюється тим місивом, настояним на травах, квітах, молоці і крові.

      На Вістрі часу, на стику століть, на кінчику світу час не стоїть, а поділяється на два кінці. Два кола, що єднають весь світ у Один вимір. Але то — тільки так… Два Я, два розпинання мають свою тягу, свої вітрила, крила, свої греблі… І кожен йде своїм шляхом, аж поки шпилька та не стане плазмою, спочине біля зачину чи просто стане обставиною — одним Єдиним, що Ниткою перешиває, перемішує, перев’язує, переноситься, збираючись ребром.

      Променем Благодаті першої ґарадичі* (сходинка) крокує, аби пройти тут Вічність. Формація дивує час і простір, гравітаційна забирається у тінь, наввипередки із частотами маскує ту, що сталася немічною, малою, звуженою до вушної раковини, до золотого димоходу, золотого пересікання — аби прийти оновленою в рясах, аби у руховому часі проникливо життям простір і матерію місити. Спочити.

       Звук… стався променем живого. Спочатку випромінював Життя, а потім витяжно бряжчав, скликав своїх парафіян. Упало Слово на траву, а ранішня роса товклася об переріз між сонячним плетивом і водяною банею, що храмом стягувались в краплі… Так стало тихо, ніби мири всі поснули, а тільки люди миготіли тілом, перелітаючи один в одного — форматувалися в ельфів, а ті — у привидів. Усе — не видно, все — не чути…

       І пронеслася Птаха над селом, торкаючи одним пером свяченні звуки, писала знаки, такий гул пустила по обрію, що у вухо наскликала уявні сили — спекотною стала… Мусіла та хвиля від незнання звіритися на світ. Майно до ніжного настилу, до сніжного пікантного престолу застелила. Почулося харчанням між обрієм і біля Брами, між переходом у зовнішній і внутрішній світи. І звук — спочив…

   Вібрації — жадали за вітрами, словами. А потім — вийшли з лона Мами, і Батько прийняв на долоні малі, розніжені тільця.

      У невагомості ставали снами, кров рухалася без пуття — по колу, в коло, проти земляного рами — у цілісності буття… На пуповині стався викид. У пуповині — народивсь народ. Новий — бо по-новому чує, новими блимає очима, новими — безтілесними. Причинно тручає* (штовхає) час. По вертикалі тисяч літ — нова фонема, новий світ. Простори — поєдналися словами. Простори — відірвалися від Мами. До Батька скупчилися в слід — невидимий, протяжно беззвучний, без тиснення і доторку століть, без матеріального простого — до нескінченності, до живого плазми Яйця.