Розділ І.  НАВА

Розділ І.  НАВА

У тіні предків

                                                Форма і зміст

                                                    Це яйце в шкарлупах і оболонках багатьох

                                                   яєць, той стержень Верховини, стиснутий

                                                    багатьма шарами верховин і полонин, гірські

                                                    мудреці назвали для себе таємно Пупком землі.

                                                                                           Станіслав Вінценз

     Від часу часів, на краю краю Карпат, росте черешня — Виш(н)Я, Древо віків. Вітри виру, чисті дощі виполоскали душу, вплели довгі коси, вимісили тісто з крові віків довкола коренів. Роси надарували нового початку.

      А вона — Виш — не чекає, просто живе всім: довкола, всередині, над головою, під ногами. Вона — Виш(н)Я, висота, що тримає Правду, хоронить її, народжує. Все, заради чого служила, все, що приносила в радість, у що вірила, що ревно сповідувала Душа…

     Нестійка до спокус світу: до блиску золота, до потіхи, слави, до нестримного руху. Страхи точать її, як Лик незнання. Чужі думи обплітають крону, чужа віра спотикається на жилавих листках. Над цвітом шепоче жук-скарабей: квіткам час опадати, сили щезнуть, життя зміниться. Мусиш протестуватися, прикинутися чужими Несамотинними.

     Страх за власне не-Я, за те, що мусить мати різну формацію, творить зраду. Багатоманітна форма — формація Я. Ззовні схожа на шерсть, на волосся Пропасника* (Щезника), що шепоче змінитися з Я на проклятого Ницого, що залишає лиш ґвалт, спустошення, прірву. Страх змушує приносити в жертву святе із святих — Правду.

     Тоді Древо животіє мерцем — поміж прирости спочину, поміж перейми між смертю і родами. Аж серед миґли* (купи)  насилля до неї леститься син потвори — Іуда. Стоїть і чекає переступу-злочину, аби тріумфально палити свічі, ходити на хтиві зібрання, труїти кущі й комиші, кликучи ватру…

     До Чистого Четверга. Четвер усе забере на ватру, замісить із глини Людину, глевкий хліб, і годуватиме родини, що не знали стільки літ тепла і ласки.

     Все спочине, бо Святий Четвер очистить четверту днину. Четвертого — на в’юнку Нитку — Променю надігне, пошиє віттям гаптовані сорочки із цвіту Виш(н)І.

     Господньої години виникне модерна днина — Велика П’ятниця. Коли Єдиного з променів Людини увірували Богом — і повели на розпил. Пречиста, стомлено опустить кусень хліба, подивиться на зорі, заплаче до небес, прокинеться Любов’ю, у крапельках роси прийме причастя — і обійме весь Світ, бо Світ воскресне у Правді коренів, у силі вод, у вітрових потоках, у творенні Життя.

     Стоїть на перехресті Виш(н)Я — Ро-Днина на перерізі часу. Вона — Одна. На небі білить, Вирієм постати годна. Воскресне Син — промінчик роду Дня і Діви.

     Коли над ранок, у мовчанні, прозрінням гляне Сонце — на глибині часів, всередині займиться Світло-Слово, настояна Молитва.

     Якщо на синім небозводі, увінчана теплом, протиснеться повітрям Птиця синя — вона стоятиме у стрижні Сонячним ключем, молитиме святого Сина про милість і любов для гір, долини…

     Обійме всіх у сонячнім прощенні, і Мамою нам стане — від соляного Стовпа аж до конечного Вістря, що прозоро вникає в суті Форми. У приливі Все Любові Виш(н)Я стане проявом основи Добра й Життя. Усесвіт рознесе Молитву в безмовний діалог Природи і Буття.

     Не опускай рук. Не зупиняйся. Не вмирай і не проходь до скону. У герці стерти границю між Життям і Смертю. Стати живильним — мисленням буття. Шукати єдино цінного, живого — Любові Бога — і себе в Нім знайти.

    Виш(н)Я. Субота. І де ті потаємні Очі, що просякають через край? Духовно виважились лозами, стікають сльози долі в плай.

    На першім виправданім хресті — стерти горілий Лист і Лику відбиття. На Великоднім круговерті — у простинних, поміж смерчів, смертей, поміж Лелечих гнізд — невиспане Дитя Світла, Офіра й Слави.

    Спустошена схилилась мама…

    Мовчанням Світ застиг. Лиш спорожнілі обручі чорніють — гори, наче не при силі спинити Сонячні приливи і П’ятницю Страсну. Його вели на хрест…

Останні пороги — Світло і Тінь

     Він не кляв їх — він простив. Людську погрішність розуміють ріки — сльозою котяться вниз. А він, Єдиний, скаже: Жити! — і житиме у віках.     Підкине хмизу до ватри Віри і Любові. І переможе білу смерть. Воскресне…

      Воскресне силою святою. Хвала Землі, Небу і Творцю Буття!

      Торкаючись безміру звичного лиття, за кругами величі, в небокраї множився Бог. У згуслому мороці душ — скресання засяяло. У радості останні кутні сипали перли доріг на Листя. Пелюстки йшли, а найперший подих ніс у пташиному польоті надію — у зав’язі Нового життя. Душевне мовчання — відмичка Наносвіту. Відчинені ставні не знаного потайного,  а проникного у всі закутки.

     Розум сповідує духовне, потаємне — народження Дитяти. Сталося — лід розтопився. Рідинно, Іудою — проникнення хибного роду: до кожної хвіртки, до храмів,  обійстя. Христос поміж нами — зріднилося у вістях: Один, Одна, Одне.

     Усе, що сьогодні побачила Виш(н)Я — ставалося з нею самою. Всередині стійка яріла Душа: противилась, рвалася, щиро раділа, молилася, плакала, гартівню листкову скликала до зір, до небес, по низах покотилася ватрою зір…

Формація

      Все довкола — Формація. Формує всередині суть. Лиш сутність одна є — Життя.

     Підкрався день новий до скронь моїх вчорашніх. Стріпнув гвинтом одноосібного Кохання — і надихнувся у Ведене Життя — в молебень, стікаючи восковим перелазом між до і полум’ям, що мляво крається у новий день. На стрічці сонливого серпанку спочили перші промені Весни… У сни, у передодень, у вищий щабель — де ще вчора ми рахували кроки до Зими.