Очима дитини

1943
Концтабір Аушвіц-Біркенау (Освенцим, Польща)
Коли мене сюди привезли, я злякалася. Я приїхала зовсім одна, хоча з дому я їхала з мамою та братиком.
Всіх, хто був зі мною в товарному вагоні, вигнали на вулицю. Морозне повітря вдарило в обличчя, пронизало тіло під тонкою, рваною сорочкою. Зробивши крок, я відчула різкий біль — це нога напнулась на гострий камінь, що їх тут було так багато. Щастя, що хоч не проткнуло.
Мама казала, аби я взулась, та один з тих офіцерів, що прийшли до нас додому, взяв мене і викинув у віз, коли я тільки почала взуватись. Черевик упав на дорогу, і я не могла дотягтись до нього. Так і поїхала — боса, в тонкій нічній сорочині.
Привезли на вокзал, з якого ми батька на фронт проводжали, і наказали в великий чорний потяг лізти. А там місця не було майже зовсім! Там уже були наші сусіди, односельці і море інших незнайомих людей. Ми і ще двадцять людей, що приїхали на інших підводах, там ледве містились.
Мама вщягла нас з братом за руки і потягла в самий кінець вагону.
Місць для сидіння не було, туалетів не було, ковдр не було, світла не було. Майже не давали їжу — лише раз на день давали, разом з водою. Але там було дуже брудно, смерділо чимось і холодно постійно — то був вітер з щілин у стінах.
Їхали ми близько чотирнадцяти днів, здається.
На п’ятий день дороги брат відмовився їсти кашу, яку нам дали, лише випив всю воду. Я тоді на нього образилась, бо нам з мамою тепер пити нічого, та мама сказала, що він малий, а ми потерпимо. Але я з ним усе одно не розмовляла. Хотіла, але горло не давало — пити сильно хотілось.
Тієї, і ще кілька ночей, він не спав. Плакав постійно, кричав, але не їв більше і не спав. Потім почав кашляти — спершу ніби від застуди, а потім з кров’ю. Він був холодним, холоднішим за мене і маму, а ще дуже худим.
Мама намагалась зігріти його, нагодувати чи заспокоїти, але не могла — він лише іноді засинав ненадовго. А одного разу він почав дуже сильно кашляти, було більше крові, ніж зазвичай, і потім заснув. Наступного ранку він не прокинувся. Мама прокинулась, а він — ні.
Мама дуже плакала. Жінки з нашого вагону щось їй говорили, але вона їх відганяла. Одна з них, здається, пані Кароліна, забрала мене на інший бік вагону від мами. Сказала, що до неї зараз краще не йти.
Коли один німець зайшов, відкрив двері, щоб ми вийшли і взяли собі миски з кашею, я вже була біля мами, лежала в неї на колінах, а братика поряд не було. Я не знаю, де він.
Мама, побачивши німця, різко встала і кинулась на нього. Била його кулаками, кричала, що він вбив її сина. Йому це не сподобалось, і він вдарив її своїм автоматом, а тоді штовхнув з вагону. Я почула гавкіт собак і крик мами.
Допомогти їй я не змогла — мене хтось тримав. Якби мене тоді відпустили, я б прогнала собак, і мама поїхала б зі мною! А так потяг поїхав без неї.
Через кілька днів, коли потяг знову зупинився, нам сказали вийти. Тепер ми тут.
Потяг уже поїхав, а нам сказали йти вперед.
Каміння боляче штрикало в ноги, було дуже холодно. Люди йшли дуже швидко, а я не встигала за ними. Я боялась, що впаду, і вони підуть без мене.
Через кілька годин, а може — менше чи більше, ми дійшли до якихось воріт. Я підняла погляд і побачила на воротах напис: «Arbeit macht frei». Цікаво, що це означає…
Потім було те, що жінки назвали «санобробкою». Мені зістригли волосся і набили на руці якісь цифри — 69865. Це було боляче.
Потім барак з кількома жінками, але там було багато дітей.
Через кілька днів мене повели в якусь світлу кімнату, де у мене і ще у десятка дітей почали брати кров. Так робили ще кілька разів. Завжди після цього мені було дуже погано ще кілька днів — голова крутилась, нудило, майже не могла їсти, але жінки мене змушували.

 Через два місяці двоє офіцерів прийшли і забрали мене кудись.
Мене привезли в великий, гарний будинок і сказали помити підлогу і посуд, особливо келихи. Це було важко, бо я кілька днів до цього майже не їла і не спала.
Через кілька годин я домила підлогу в великому залі і почала мити тарілки. Старалась не дивитись на столи. Там стояли блюда з пирогами, салатами, м’ясом, рибою, ще чимось… Не пам’ятаю, коли востаннє їла щось солодке чи не сире м’ясо — здається, ще до війни. А може, взагалі не їла, і мені це лише ввижалось…
Коли я витирала чергову тарілку, в кімнату ввійшли троє офіцерів. Двоє були ті, хто привів мене сюди, а третій — незнайомий.
Я продовжила мити посуд.
Через кілька хвилин один з солдатів щось вигукнув. Це було так неочікувано і голосно, що я аж злякалась і впустила тарілку. Вона полетіла вниз і розбилась. Розбилась на кілька великих уламків.
Офіцери глянули на мене. Всі троє — одночасно. Довгі секунди мовчання. Так страшно мені ще ніколи не було.
— Oh, du Schlampe! Ich zeige dir, wie du die Sachen anderer Leute ruinierst! — один з них почав кричати і йти до мене. Він витяг свій автомат, перевернув, замахнувся і…
— Stoppen! Was machst du?! Fass sie nicht an! — той незнайомий солдат щось йому крикнув і став перед ним.
— Was?! Was hast du gesagt?! Warum verteidigst du sie?! Verräter! Raus mit ihm!
У кімнату зайшли ще чотири солдати і вивели третього з кімнати. Я почула удари.
Не знаю, що він сказав, але мене не чіпали. Коли я все домила, мене відвезли назад у барак.
Я розповіла жінці, що наглядала за нами, про це і переказала незрозумілі слова, які змогла запам’ятати. Вона не пояснила, що вони означають, заплакала і сказала, що він мене врятував.
Врятував… тільки навіщо?
Через тиждень я знову його побачила. Але не як солдата, а як в’язня. Він вертався до бараків з іншими чоловіками. Він теж побачив мене і всміхнувся мені.
Наступні дні я думала тільки про нього. Я хотіла побачити його, подякувати…
Через якийсь час я таки побачила його. Його кудись вели. Вели в одне приміщення… Я не знаю, що там, але звідти ніколи не виходять, а людей виносять і викидають у вантажівки вже мертвими. 
НІ!
Не знаю, яка сила мною керувала. Я вирвалась з колони і побігла до нього.
Його вже заводили, коли він обернувся і побачив мене:
— Nein! Bitte, hört auf! Hört auf!
Але було вже пізно.
Я почула, як хтось крикнув «Fas!», і на мене кинулись кілька собак, повалили на землю. Востаннє глянула на нього — майже заведеного в камеру смерті. Він плакав.
Стало дуже боляче, а потім… темно...