15 серпня

Поїзд через простоювання в дорозі запізнювався на дві години. Прибув у Тернопіль із запізненням у годину. Здали сумку, відро та пакет у багаж (камеру схову) і скоріше автобусом, а потім пішки добрались до Тернопільського обласного Художнього музею. Із наміром домовитись із директором про проведення в їхній галереї підряд п'яти моїх персональних тематичних виставок у кінці 1999-го та на початку 2000-го. Але-але маю підозру, що захочуть від мене плати за оренду приміщення і на тому усе зірветься. Музей закритий, вихідний день, напишу Ігорю Дуді листа.

На базарі придбали для Віталіка іграшку, Андрійко вибрав великого екскаватора. Забрали з камери схову речі. У сумці є також етюдник, якого даремно брав з собою у дорогу - не малювалось, не відкрутив жодного тюбика з фарбою, лиш зробив олівцем кілька начерків. Але писалось - цей "Очаківський щоденник" та кілька віршів.

В автобусі спостерігали за осою, яка билась у дорозі поряд нас в вікно (хай це комусь видасться дріб’язковим, але із таких "дріб’язкових" моментів - став, пішов, подивився, поспостерігав, подумав, зробив і ін. - складається усе наше велике життя, як великий будинок, чи храм, із малих цеглин) і, звичайно, спостерігали за тим, що за вікном. Там на півдні трава вигоріла та жовта, а тут трава зелена, як сказала у поїзді миколаївська пані, трохи захоплено і ніби сама до себе, дивлячись у вікно при під'їзді до наших країв: "Яка яскрава зелень!" Ще вона згадувала одну бесіду із "нашою" жінкою, яка заздрила їхньому південному сонцю та морю, на що вона апелювала їй: "Це ви тут - живете, а ми там - дохнемо в жарі". Андрійко на колінах у мене заснув.

Перегружений, прийшли з Андрійком до баби Зені на подвір’я. Невже ми вдома? Вибігли до нас Віталік з мамою Любою. Віталік: "Діко, Діко!.." біжить до Андрійка, по-дитячому обнялися, поцілувалися. Обіймаю Любу, Віталіка - радість і щастя від зустрічі. Розпаковуємо, показуємо, розказуємо. Одним махом усього й не розповісти про море, Очаків, хороших людей. Кидається у вічі, як контраст до "південних" облич, відносна білість облич Віталіка та Люби. Про наші сонячні загари Люба каже: "Шо не кажи, але море то є море".

Через годину-другу приходить з роботи Любин батько і каже, що бачив біля нашого городу комбайна. Йду туди, щоб допомогти мамі Стефі. Молотить пшеницю людям в порядку черги. Чекаємо, просимо, щось там поламалось, знімаємо з комбайна мотовило, нарешті, коли вже на дворі ніч обмолочує нашу пшеницю. Висипали на брезент зерно і прийшов мій батько, який до того п'яним спав в літній кухні, який не перестає п'янствувати і при першій же нагоді напивається.

Позносили з ним та ще одним моїм батьком (Любиним рідним) мішками пшеницю додому. Мама накрила стіл. І мій ще п'яний батько каже мені: "Василю, вибач мені. Якщо хочеш, я на коліна перед тобою клєкну. Мама каже "Василь приїде скосе отаву".  А я кажу, - говорить тато про мене, - Василько шо має кінське здоровлі? Я сам по троха скошу!" (Тут передавання його мови на діалекті не є ознакою мною його принизити, бо у цьому середовищі я так само розмовляю). Він продовжує: "Та ти так коло паркету наробивсі! Та ти ту маєш жити! Шоби мені діти ту були!" Коли посиділи, повечеряли за столом і розходимось (ідемо з тестем додому) тато мені каже: "Ти мені скажи два-три слова і я буду хлопом на місци!" Тобто буде порядним, тверезим чоловіком. На що аж тепер, а не раніше, відповідаю йому: "Я вам написав був кілька сторінок, а ви їх подерли. Якщо ви не зрозуміли кілька сторінок, то яких ви два-три слова зрозумієте?"

Прийшли біля дванадцятої, зустрічає мене усміхнена баба Зеня, ще одна, хороша, моя мама. Розповідаю знову про сонце, про море і про хороших очаківських людей.

На цьому легкою рукою завершую "Очаківського щоденника". На дворі ніч після якої буде ще не один світлий день!

Василь Павук