13 серпня

З самого ранку море красиве. Тихе та спокійне, із світлішими та теплішими полосами, які створюють своєрідну гру площин та відтінків на яких ближче і дальше розташувались у ледь помітному русі кораблики та кораблі.

Біля берега кілька човнів із рибаками, мабуть "йде риба". Ми поснідали в столові рисовою молочною кашею (на перше), картопляним пюре з котлеткою та ложечкою гострого салату, по одному яйцеві, кусочки сиру, масла, хліб, чай. І очікуємо В.О. вже третю годину після сніданку, він вчора пообіцяв нам, запланував, поїздку на Кінбурнську косу, мабуть там знову від незалежних від нього, можливо, причин щось не стикується.

Андрійко запитав мене те, що може запитати хіба що п'ятирічна дитина: "Татку, а ви в космосі були?" "Нє, Андрійку, художники в космос не літають, туди літають космонавти". "А, татку, а де Віталік, він в баби Зєні чи в нас вдома?" "В баби Зені, Андрійку". Цікавиться де будемо жити по приїзді. "А де ми будемо? Коли ми підемо (повернемось) додому?" "Не знаю, коли підемо, там дідо любить горівку. Кудись нас Бог притулить".

Андрійко випробовує нову ручку (яких я купив дві), малює барабольки та котика, раз-по-раз мене турбує і не дає писати, але, на тепер, вже й нема що писати.

В годині одинадцятій приїхав В.О. і пояснив, що через деяку нестиковку ми на Кінбурнську косу не попливемо, а поїдемо машиною по березі на іншу косу.

Були в компанії Вадима Освальдовича, його дружини Лариси Авксентіївни (вона ефективно вилікувала Андрійка від сонячної еритеми). Також були, як я зрозумів, дві їхні дочки від різних шлюбів, дві внучки, внук та зять. Чудово позагаряли, покупалися, порозмовляли. В супроводжені В.О. прокатали на моторному човні дітей. Смачно в холодочку пообідали. Було все, як кажуть "чим хата багата тим і рада". І, звичайно, великі шматки жареної риби та риба маринована кефаль (кефаль смачна риба із своєрідним "свіжим" смаком). Але кефаль і в них не часто буває на столі, бо море хворіє на надлишок сірководню. Кажуть місцеві, що від прямого впливу сірководню "рибу роздуває, у неї прямо очі вилазять". І те, що читав в "жовтій пресі" (й не дуже вірив) вони місцеві, як мені видалось, сприймають всерйоз: "Та, що буде? Колись море вибухне гірше Чорнобилю".

Пообідавши знову пішли на пляж до моря. Навпроти бази "наша" вода повільно, але крок за кроком від берега стає глибшою. А в цьому місці ідеш на метрів 30-40, а вода, її глибина, на висоту "під груди". Купалися, загаряли, фотографувалися. Для того щоб сфотографуватись В.О. водив нас спеціально на водяну гірку. Гарно відпочили.

По приїзді до санаторію ще була година часу до вечері і ми пішли з Андрійком зробити кілька фото.

Збирати лахи, пакувати сумку вже не було сили і все було перенесено на завтра. На дворі дискотека, "шум" свіжоприбулих людей, які призвичаюються до санаторного ритму.