11 серпня

На сніданок рисова каша в підливі, кусочок помідорки, котлетка, кусочки сиру, масла. На перше молочний макарон, чай, хліб, шматок кавуна. Андрійко не дуже то їв, потрібно його підганяти, але голодним не залишився.

В воді багато медуз. Вода чиста і зимна. Пишу цей рядок в одинадцятій годині ранку, доволі на пляжі людей, але у воді жодної особи, лиш найвідважніші заходять і то не надовго. В.О. називав з такою температурою воду: "О, це наша вода, в теплому компоті дуже не накупаєшся". Дує той самий з моря вітер, що й дув учора, сипле по людях піском.

Під час обіду в столові до нас підійшов В.О., поздоровався. Зачекав нас на дворі. Там познайомив нас з своєю дочкою, зятем та внучкою. Він їх також, як і нас, поселив у цьому санаторії. Вручив, подарував нам готові кольорові фото, ті що знимкував нас у день поїздки на острів Березань.

Біля машини підходив до нас чоловік, який також причетний до нашого поселення тут (нажаль не знаю навіть його імені, бо В.О. нас не знайомив), також він, як зрозумів я з сьогоднішньої ситуації, є колекціонером. Відбувся між ними своєрідний обмін подарунками (що, кому і за що винен, повинен чи просто обіцяв, я, звичайно, не знаю). Він дав В.О. свою електродриль з набором свердл, за що В.О., як мені здалося, виявив ледь помітне здивування і звичайно, водночас, захоплення. А В.О. подарував йому книжку, якісно віддруковану про медалі СРСР та величезну лупу для детального споглядання. Так, для когось "ох", бо "ох, ці колекціонери, останню сорочку знімуть із себе заради цінного екземпляра", а для когось "ах...", бо "ах" - то захоплення, чимось і, захоплення, когось. Звичайно, тільки не потрібно ставати рабом отого залізного, чи навіть золотого предмету, не варто ставати темним фанатом, що крім матеріального не визнає навколо себе нічого живого. Адже часом у цьому середовищі буває, що через захоплення розлітаються сім'ї і ін., бо через сильне завзяття чимось дехто з них не завжди спосібний сприймати здавалось би звичайні людські стосунки із близькою особою чи якимись людьми. Часом по причині їхнього хобі не кожен із близьких спроможний сприймати всерйоз їхнє заняття на кшталт: "Ну, що ти бавишся, як маленька дитина тими папірцями, тими бляшками? Ще й на цю непотріб тратиш гроші!" І тоді або-або: "або я, або твоя колекція". У цьому відношенні сім'я В.О. виглядає благополучною.

Подарували Вадиму Освальдовичу екслібрис Андрійкового авторства, виконаний пером (пірячком) якоїсь птахи, мабуть з крила баклана (це щось таке біло-сіре і вже не чайка, але ще не качка і добре літає). Андрійко захотів помалювати пір’ям так як то малювали колись (тим більше, що туш на тумбочці стоїть), коли ще не придумали металічних пер. Я скальпелем зрізав на гострячок пір’я та мокав у туш. "А що ти будеш малювати? Намалюй екслібрис дядькові Вадиму!" Звичайно, це рівень п'ятирічної дитини і потрібно зосередитись, щоб побачити там машину В.О. з номерами такі як вона має "АВО 619", пташок над нею, травичку біля машини та кицьку і в кумедній позі песика. А В.О. потиснув А. руку, подякував і похвалив за старання.

Потім Андрійко спав, я прав дещо з замазурканих лахів, а потім і сам заснув на годину. Пробудившись розбудив Андрійка та й ідемо на пляж на якому пиріжки та вафельні тортики по 25 коп, кукурудзу варену по 35 коп за штуку, морозиво по 60 коп і по гривні. Продають люди, які пробують якось дати самі собі раду - чи готують, чи перепродують, ходять по пляжі з сумками, відрами тощо. І стараються спродати товар інколи делікатно, а інколи й нав’язливо: "Ну что ж ви нє хотітє брать кукурузу? Ви би зналі, как мне тяжело с сумками ходіть по песку, а ви не хотітє брать". Або сьогодні продавець шоколадного морозива ходив по пляжу повторюючи завчену фразу: "Бєлєнькіє, бєлєнькіє! Ви только что приєхалі! У вас єщьо єсть копеєчкі - покупайтє шоколадноє мороженоє" (і продає його не за копійочки, а за ціною в гривню).

Прийшли на пляж і ще здалеку запримітили кимось збудовану з піску красиву фортецю. Тут показався на дорозі фотограф-комерсант з білим верблюдом. Він, йому десь 45 років, тримаючи під пахвою красиву дорослу паву, і його помічник, може й син, із штучною пальмою на плечі (років йому 17-20). Звичайно що вибрали місце для фотографування біля отої фортеці. Один посадив на пісок паву, а інший устромив пальму. Місце вибрали не випадково, вони ж гадають, що мабуть мають у собі поняття про красу, мистецтво, естетику, композицію і таке інше. Але ніхто не виявив бажання фотографуватися і цей юний фотомитець взявся ретельно ногами руйнувати фортецю, свого роду як помста за неувагу до них, цих "фотохудожників". Молодий руйнував чийсь, може й двогодинний, труд, а старий "гаманець", стояв і спостерігав, як той розталовує та зсуває ногою пісок назад в яму з якої хтось його руками по мистецьки вдумливо забирав. Закінчив свою ганебну справу, завдав собі на плечі ту "липову" пальму й пішли ніби й нічого не сталося. От тобі знавці тонкощів творчої справи, от тобі в об'єктиві і композиція і перспектива. А що б було якби хтось закопав йому в пісок пальму, не ламав, а просто закопав і не дав забрати? Мабуть би скреготіли, щонайменше, у нього зуби. А що має казати та дитина, яка будувала, щось думала і... бачила, можливо, як цей юний варвар нищить її твір зухвало та нахабно? Яка згадка у неї буде про морський пляж? Чи цілком позитивною? І чи захочеться їй ще колись будувати коло морських хвиль щось таке велике, кропітке, та красиве?

Що хочеться відмітити - вода за всі дні нашого перебування тут була найбільш холодною, дуже багато медуз і чиста, як з криниці. Андрійко після обіду два рази плакав і то від водяного холоду. Перший раз невдовзі після виходу на пляж заніс його у воду та помочив. Плакав, за його словами, "бо ноги морозило". Я нирнув-виринув і до берега. Другий раз носив його мити, бо позамащувався морозивом і знову плач. Мені ж у цій воді від зміни температур, як кажуть, ноги ламало. Увечері, після вечері, з берега від будиночків видно - на поверхні посувається з лиману в сторону моря лінія водорозділу теплої і холодної вод.