Очаківський кордон

       Настрій був чудовий. Тихо постукували колеса купейного вагону "Київ – Очаків". Ми – двоє друзів студентів сиділи в купе і це був перший день нашої відпустки на море. Тиждень тому успішно здали сесію за третій курс, здобули путівки і нічого вже не могло затьмарити нашого очікування занурення у море. Крім нас у купе їхала молода жінка з зовсім маленьким немовлям. Дитя виявилося дуже неспокійним, мати нервувала і метушилася. Звичайно, обстановка купе для малюка виявилася не дуже підходящою для їжі та сну і він давав усім про це знати.

     Звичайно ми, поступилися мамаші нашу нижню полицю і увійшовши в становище матері, майже весь час шляху провели в коридорі і навіть це не вплинуло на наш настрій.

     Невиспані, стомлені, але по-своєму щасливі ми на вокзалі пересіли на автобус, який обіцяв нас просто "домчати" до турбази на березі. Дорога справді виявилася недовгою і ось уже через пару годин ми обидва мирно хропли в номері навіть не поївши і не розклавши після заселення рюкзак і величезну сумку з ластами та іншими "обладунками" для підводного плавання.

     Прокинувшись після обіду, ми обидва пішли на розвідку території. Головне – це їдальня та пляж. Усе знайшли, ознайомилися з графіком перебування, годування, заходів та пляжу благополучно повернулися до номера. Незручністьбула лише в тому, що від турбази до пляжу потрібно було спускатися з досить крутої та довгої гори, а підйом назад після пляжу взагалі задоволення не приносив. Але. . . з рельєфом боротися не варто і ми змирилися. Тим більше, що вже втому як рукою зняло. А добра вечеря остаточно повернула нам сили.

     День за днем ​​проходили зовсім однаково. Обзавелися знайомими з якими вдень і після обіду проводили на пляжі, а ввечері допізна на танцях.

     Море було посереднє – нічого визначного у воді просто не було. Ні каміння, ні ям, ні взагалі чогось незвичайного. Ну, ловив я пару зовсім дрібних крабів і виймав кілька раковин. Я зазвичай роздавав це дітям і не шкодував про це. Дивлячись на задоволення, яке їм приносив поки що живий і не замучений краб, я не шкодував про вчинене.

     Але головне на пляжі – суворі стенди, що запливати за обмежувальну лінію (якою, до речі, не було) суворо заборонено. Буйків взагалі не спостерігалося і люди запливали до встановлених їми самими меж. Турбаза була далеко від міста. Напевно, на пляжі в Очакові і були спостерігачі, рятувальники, а на воді буйки, але турбаза себе цим не обтяжувала. Вважалося, що стенд про заборону запливати за державний кордон наведе страх на всіх.

    Але мені, котрий займався підводним плаванням у Києві вже десяток років і їздив уже на той час у кілька експедицій країною, купатися без ласт і маски здавалося взагалі неприйнятним.

     І ось одного зовсім непересічного дня я, природньо в повному спорядженні, заліз у воду і поплив. Спокійно пірнав, виринаючи, оглядався. І нічого не віщувало неприємності. Але. . . несподівано я з-під води почув звук мотора. Виринув, озирнувся і бачу до мене наближається невеликий катер із написом "Міліція". Я глянув на берег. До нього таки було досить далеко. Коли човен підійшов до мене працівник міліції, з нього почав подавати знаки вилазити з води в човен. Я зняв маску, вийняв трубку і питаю:

   - У чому річ?

Мені спокійно кажуть:

   - Ти звідки?

   - З цієї турбази, - відповідаю сидячи поки що у воді.

   - А ти бачив, куди ти заплив?

Я знизую плечима і мовчу.

   - Коротше, вилазь.

А що робити? Справді винен, заплив.

     Коли мені допомогли залісти, я зняв з себе всі атрибути і дивлюся, що катер розвертається і прямує зовсім не до берега.

   – Куди це ви мене?

   – На станцію. До міста.

     Пливли уздовж берега недовго – хвилин десять – п'ятнадцять. Але у міліцейського катера швидкість хороша. Причалюємо до розкішного пірсу на міському пляжі в самому Очакові. Мене за руку ведуть у будиночок із написом "Міліція". Зайшли. Я мокрий з ластами і маскою в руках сідаю на стілець навпроти письмового столу, за який сідає цілий капітан. Тут мене відвідує думка - він мене не віз у човні і взагалі де мене "виловили" знає лише з розповідей. Він із пункту взагалі, напевно, ніколи не виходить.

     І ось перше його запитання до мене:

   – Де тебе затримали?

   - "Затримали?", - дивуюся я.

Напевно, це виглядало наївно. Вони вживають такий термін.

   – На пляжі турбази, – спокійно відповідаю я.

   - Прямо на самому пляжі? – уточнює капітан.

   - Ну не на самому, а у воді, звичайно, - парирую перебільшення я.

   - Далеко від води?

   - Мабуть так. А що? Я ж з ластами та в масці, метр від берега мені робити нічого.

   - А ти знаєш, що запливати за обмеження не дозволено? Не так далеко державний кордон. Саме тому й не можна запливати.

     Потрібно відзначити, що розмова поки що проходила в абсолютно спокійній манері. Відчувалося, що кожен день таких розмов капітан проводив не одну.

   - Ну по-перше: там на пляжі немає жодних буйків чи інших обмежень, по-друге: я був не так далеко – до берега значно ближче ніж до державного кордону, по-третє: я без аквалангу чи іншого спорядження, що дозволяє довго перебувати під водою.

     Тут капітан звертається до молодшого міліціонера, який мене привіз.

   - Що там справді на турбазі на пляжі немає ні буйків, ні обмежень?

     У відповідь тиша. Напевно, було просто похитування головою, але я його не бачив так як його підлеглий був за моєю спиною, а я сидів ближче до столу начальника.

   - Чому досі? - Вже голосніше звучить питання капітана.

   Я знизав плечима, хоча розумів, що це питання теж не до мене.

     У мене склалося враження, що турбазу та власне пляж відкрили сьогодні вранці і я просто перший хто пішов купатися. Може я і був першим, хто купався в ластах і масці, але це теж навряд чи. Напевно, серед тих хто запливав я теж не був піонером.