Частина 1: Тиша яку я створив

Рапорт №1. 1941 рік. 13:07. Один з районів Куби.

Це було одне з перших моїх завдань. Загін ще формувався, і я зачищав територію для якихось планів Професора. У деталі не вдавався. Першим завданням було очистити одне з селищ, де ховалися кубинські найманці. Нічого особистого — вони не були дуже гарними людьми, тому й особливого жалю в той момент я не відчував.

Спека того дня стояла важка, задушлива, з вологим повітрям, яке ліпилося до шкіри. Небо було затягнуте сірою імлою.

— Група А на позиції!

— Група Б на позиції!

— Заходимо! — викрикнули кубинські найманці та забігли штурмом у будинок. Це було навіть трохи комічно — на що вони сподівалися? Хоча надія помирає останньою. Навіть трохи сумно за них.

Першою полетіла димова шашка, а після неї пролунали сотні пострілів, спрямованих у мене. Відчувалося це приблизно так, наче в мене кидали маленькими паперовими кульками. За пару хвилин стрілянина стихла, і дим розвіявся. Бачили б ви їхні обличчя. Такого здивування я ще ніколи не бачив у своєму житті.

Лівою рукою я струсив з себе залишки куль, що зігнулися об мою шкіру, і оглянув нападників — спочатку зліва, потім справа. Вони дивилися на мене так, наче побачили привида. Більшість навіть поворухнутися не могли, ноги наче прибило цвяхами до підлоги. Страх стискав їм груди, піт стікав по скронях, змішуючись із запахом пороху й вологої землі. Це було і смішно, і сумно водночас.

Але не всі виявилися боягузами! Один із найманців вихопив ніж, схований у чоботі, і кинувся на мене. Але навіть замахнутися не встиг. Один порух — і його рука вже лежала в іншій частині кімнати. Підлога під його ногами почала вкриватися червоним. Не розуміючи, що коїться, він спробував замахнутися знову, але побачив, що його рука разом із ножем лежить за п’ять метрів від нього. Обличчя всіх, хто був у будівлі, зблідли, як полотно. Тепер я дивився на привидів. Потрібно було швидко з цим закінчувати.

Я обернувся до групи зліва, спокійно, майже байдуже, простягнув руки на рівень плечей і сплеснув долонями. Від першого ж удару велика хвиля накрила все, що було зліва, — і воно просто зникло. І солдати, і частина будинку, і навіть ґрунт — метрів на сто. Це відчувається приблизно так, наче запальничка в руках, — така маленька, а породжує таку страшну силу. Група справа кинулася тікати, охоплена панікою, але більшість навіть не встигли вибігти з дому, як інша хвиля знищила і їх. Лише одному чоловікові вдалося трохи відірватися.

Найшвидший, кого я бачив.

Він пробіг метрів сто, коли я його наздогнав. Узагалі я міг і не давати йому цю ілюзію надії, але так якось цікавіше. Чоловік одразу впав на землю і, ламаною англійською, тремтячи всім тілом, благав відпустити його. Тремтячими руками він діставав гаманець. У ньому була фотографія — він сам і його маленька донька, що усміхалася в об’єктив.

І побачивши ту дитину, я щось відчув. Я не міг говорити, та й думалося важко, але наче я колись бачив дитину, яка була мені близька. Ці емоції змусили мене сумувати. Відкинувши зайві думки, я замахнувся і завдав нищівного удару нападнику в груди.

Витерши руки від крові, я взяв телефон, на який якраз надходив дзвінок від Професора.

— Бачиш село попереду? — тихий, трохи хрипкий голос пролунав у трубці. — Прибери всіх, хто там є. Повністю всіх.

Дзвінок закінчився, і я попрямував туди. За хвилину вже був у тому селі. Аж сумно було дивитися на це. Бідні хатини, худі люди, а тих, хто хоча б здатен зі мною битися, можливо, троє на все село. Сумно. Один швидкий сплеск — і все село зникло з лиця землі. Час повертатися до штабу.

Тим часом у штабі №3. 13:54.

Надворі розпогодилося, важкі хмари розійшлися, і сонце нарешті пробилося крізь них. Я прибув за пару хвилин і вже бачив, як Професор тішиться й чогось чекає. Не подобається мені це.

Я увійшов до намету, не очікуючи нічого доброго. Професор помахав рукою, привітавшись. Я лише кивнув у відповідь і приземлився на один зі стільців, потираючи руки.

— Добре виконав завдання, молодець. Чекаємо на інших, сьогодні приїдуть журналісти, — Професору чомусь заманулося присісти саме поруч зі мною. Ну що ж, це його справа. Але журналісти й нова команда — це для мене новина. Я працюю з Професором уже пів року, цікаво, де він надибав інших.

За пару хвилин різкий порив вітру увірвався в намет, здійнявши хмару пилу, і за секунду переді мною та Професором постав худорлявий, злегка засмаглий молодий чоловік на прізвисько…

— Ракета! Ти вже тут. Знайомся: супер солдат — Ракета, Ракета — супер солдат.

— Радий знайомству, друже! Радий бути в одній команді! — Ракета простягнув мені руку, але сильно реагувати на це не хотілося. Якийсь дивний цей Ракета. Якийсь він… не знаю.

— Ти що, німий чи що, друже? — терпець у Ракети, схоже, був геть невеликий. Психований, а кажуть, що жінки емоційні.

Професор поплескав Ракету по плечу й прошепотів йому щось. Хоч я й усе чув, не хотілося вдаватися в деталі. Лінь.

Ракета трохи почервонів від збентеження і відійшов убік, присівши на інший стілець.

У намет увійшли двоє. Жінка років двадцяти п’яти — біле каре, невисока, на вигляд максимально безпечна дівчина. З нею зайшов чоловік старший за неї — афроамериканець, з довгим волоссям, заплетеним у дреди, бородою та міцною статурою. Вони підійшли познайомитися. Дівчина йшла першою, чоловік — за нею.

— Привіт, мене звати Іскра, а цього здорованя за спиною звати Дрейф.

— Привіт, — привітався Дрейф.

— Прошу, сідайте, чекаємо на інших, — Іскра та Дрейф присіли на вільні стільці.

Усі такі дружні. Аж дивно. Але я знаю, що це все брехня. Робота з Професором дала мені розуміння, що друзів у цьому світі шукати не варто.

За пів години прибули журналісти. Професор трохи занервував — що загалом було навіть трохи дивно. Він зазвичай спокійний і тихий.

— Ракето, знайди та приведи інших. Негайно, — звернувся Професор. Ракета посміхнувся і за секунду зник з намету.