Небесний Охоронець Вершин

На найвищій скелі, куди не долітає навіть звук людського голосу, жив Аквила — золотий орел з розмахом крил, що міг закрити сонце. Його пір'я було міцним, як сталь, а очі бачили кожну мишу в траві та кожну тінь, що намагалася прокрастися в наш світ.

Маленька Ганна часто піднімалася на оглядовий майданчик біля підніжжя скелі. Вона знала: поки Аквила кружляє в небі, земля може спати спокійно.

Але одного дня з самого краю світу почало насуватися Велике Забуття. Це була величезна чорна хмара, що несла в собі абсолютну темряву. Вона хотіла стерти з пам’яті лісу всі пісні птахів, усі імена звірів та всі мрії людей. Темрява почала ковтати гори одну за одною, і світ став занурюватися у вічну ніч.

Ганна відчула, як холод сковує її серце. Вона почала забувати імена своїх друзів, кольори квітів і навіть те, як звучить голос її мами.

Раптом з неба пролунав клекіт, гострий, як лезо меча. Аквила склав крила і каменем кинувся вниз, прямо в центр чорної хмари. Коли він розправив крила в самій темряві, кожна його пір'їнка спалахнула золотим вогнем. Це був вогонь Першого Сонця.

Орел почав стрімко підніматися вгору, витягуючи темряву за собою, подалі від будинків та лісів. Він бив крилами, і з кожним ударом від чорної хмари відривалися шматки, перетворюючись на звичайні дощові хмари. Аквила піднявся так високо, що торкнувся самих зірок, і розсіяв Велике Забуття у холодному космосі.

Світ знову наповнився кольорами. Ганна згадала все: і смак яблук, і тепло сонця, і кожну історію з цієї книги. Орел плавно опустився на свою скелю і зложив крила. Він виконав свою роботу — він зберіг пам'ять світу.