Господар Скелястого Яру

У глибині лісу, де сосни стають такими високими, що закривають небо, жив Бруно. Це був величезний бурий ведмідь із густою шерстю та лапами завширшки як цілий стіл. Люди з навколишніх сіл знали: Бруно не чіпає тих, хто приходить у ліс із добром, але горе тому, хто принесе сюди злобу.

Маленька Настя часто залишала на великому плоскому камені біля струмка солодкі стільники меду. Вона ніколи не бачила, як Бруно їх забирає, але наступного дня камінь завжди був чистим, а поруч залишався великий відбиток кігтів — ведмеже «дякую».

Тієї осені з боку старих боліт піднялася Пожирачка Тіней. Це була безформна чорна пляма, яка повзла по землі, вбиваючи кожну квітку і кожне деревце, до якого торкалася. Вона не просто нищила природу — вона забирала життя з усього живого, перетворюючи ліс на сіру пустелю.

Настя якраз була біля струмка, коли відчула, що трава під її ногами почала чорніти й розсипатися на попіл. Пожирачка Тіней виросла перед нею, наче величезна стіна з чорного диму.

Але раптом земля затремтіла. З гущавини вийшов Бруно. Він не гарчав і не кидався. Він просто став між дівчинкою та темрявою, наче нерухома гора.

Пожирачка Тіней кинулася на ведмедя, намагаючись огорнути його своїм холодом. Проте Бруно мав таку внутрішню теплоту й силу самої землі, що чорний дим просто розбивався об його тіло. Ведмідь піднявся на задні лапи, ставши вищим за дерева, і вдарив обома лапами по землі.

З місця удару розійшлася золота хвиля світла — це була Сила Коріння. Земля відгукнулася на заклик свого Господаря. Світло миттєво поглинуло чорну пляму, розчинивши її без залишку. Ліс знову став зеленим, а квіти, що щойно зів'яли, підняли свої голівки.

Бруно опустився на чотири лапи і спокійно подивився на Настю. Він підійшов до струмка, попив води і, ліниво погойдуючись, зник у гущавині.

Дівчинка зрозуміла: ліс під надійним захистом, доки в ньому живе Бруно — той, хто тримає рівновагу між світлом та темрявою.